Тяжка потраплянська доля

Бонджорно, сеньйори й сеньйорити! Дзен на зв'язочку (і автор теж). І ви, нарешті, можете побачити ГГ в новому образі та "природному" середовищі)) І побачити ще декого. Батя Джон - другорядний, проте далеко не останнього плану персонаж ;)

Доклавши зусиль (тіло слухалось команд не просто погано – препаскудно, як новачок у перший тиждень БЗВП), повернув голову. На столику коло стіни стояла мідна таця – стара, заюзана, зате до блиску надраєна. Худо-бідно можна було дивитись, як у дзеркало. І там я побачив… Себе.

Ні, я щось не второпав. Не зрозумів, кажу! Повторіть, не пройшло!

Чому в мене очі, всупереч статуту, раптом поміняли орієнт… ее, тобто колір? Чому вони сірі? Чому я тепер блондинчик – проте ні разу не Клінт Іствуд? А головне – чому я, матері його ковінька, дрищ?!

Де моє прекрасне, м’язисте, треноване роками вправ та сержантськими бамбулями, тіло? Поверніть негайно, іроди!

Іроди ніц  повертати не поспішали, більш того – взагалі на зв’язок не виходили. Натомість, почулись кроки – і до кімнати зайшов мужик у спідниці. Ні, не ухилянт, а просто мужик у спідниці.

Схоже на те, що раніше носили шотландці. Як його там… А, точно! Кілт. Решта одягу була в тому ж стилі.

Ще він мав окладисту чорну бороду, похмурий фейс та нівроку кремезне тіло. Кремезне, Карл! Чого він – отакий, а я – ходячий посібник з анатомії? Нечесно!

– Оклигав нарешті? – густим басом промовив цей чолов’яга. – Приводь себе до ладу – і ставай до роботи. Не все ж мені самому у хліві прибиратись!

І вийшов. Ні тобі “привіт”, ні “як справи”.