— Я не зроблю тобі шкоди, Амаліє. Не бійся. 

— Чому? Звідки ти?... — ледь не заікаючись почала я. 

— Відчуваю твій страх. Ти стала напруженіша. Здається, ти трошки відійшла від того, що сталося і таки починаєш думати… В мене щось типу дару бачити такі речі. Але тобі не варто мене боятися,  — він швидко зиркнув на мене.

— Звідки мені знати? — прошепотіла я, спробувавши приховати хвилювання, але слова ледь вилітали з горла. — Я навіть імені твого не знаю, — констатувала я.

— Справедливо. Я сказав тобі про пушку і тебе це навіть не здивувало. А ще тебе наздоганяли і точно хотіли повернути. Ти від когось втікала. І втікала ти від свого нареченого. Чому? — другий його погляд був менш лагідним і від цього в мене почало колотати серце аж в висках. 

—- Може, ти спочатку скажеш, куди ти мене везеш? — я спробувала хоч щось випитати в нього, але якщо він людина Артема, то я зайвий раз здригала повітря. 

— Я везу тебе подалі звідти. Все, як ти просила. — він починав мене бісити такими завуальованими відповідями. 

— Може зробимо зупинку? — мало не благаючи запитала я.  

—- Щоб ти пересіла в іншу машину, невідомо до кого,  і натрапила на когось гіршого за мене, хто справді може завдати тобі шкоди? Ну ні. Чи ти плануєш і від мене втікати в цьому платті? — тепер в голосі було чути насмішку. Я схрестила руки на грудях, а потім засичала від того, як грубо корсет тиснув на ніжну шкіру. Впевнена, що скоро сукня просочиться червоними плямами. 

— Я хочу купити якийсь одяг. Мені важко дихати, — це був привід до зупинки і чиста правда.

— Мене звати Лев, — сказав бородач і дуже лагідно на мене подивився. Чомусь, знати його імʼя додавало спокою, але я все одно нервово ковтнула слину і майже не дихала. 

—- Ти знаєш від кого я втікала, правда ж? — здогадатись було не складно. 

—- Давидов Лев. Колись чула може моє імʼя? — він проігнорував моє питання, а я просто заперечно поматала головою. — Це не важливо. Давай ми зараз знайдемо якусь заправку або магазинчик і прикупимо тобі одягу. Щоб ти не привертала стільки уваги. Та й дорога буде далека, —- констатував він.

— Я твоя бранка? Ти працюєш на Артема? — він хрипло засміявся і кров в моїх жилах похолола від цього жахливого звуку. 

— Це вже ні. Ніколи в житті. Ти можеш піти, коли захочеш і куди захочеш. Не скажу, що тобі буде зі мною безпечніше. Але точно безпечніше, ніж з твоїм чоловіком. — Він підмигнув і посміхнувся кутиком губ, явно знущаючись наді мною. 

—- Він не мій чоловік! — репетувала я на все авто і з очей полились сльози. 

— Слухай. Я не можу зараз розповісти тобі всієї історії. Та й не хочу. Але я можу тобі сказати напевно. Я тебе йому не віддам. — щось в тоні, з яким він сказав ці слова, змусило мене подивитись на нього уважніше. Я йому вірила. Не знаю чому, але вірила. 

— Значить, я твоя бранка, — підтвердила я. 

— Частково. На певний період. І не бранка, а підзахисна.

Читати книгу можна тут: Наречена втікачка.