Нарешті зустріч з сином...

— Якого біса вона тут робить?! — випльовує Єгор, і від його слів Діана здригається. — Артуре Филиповичу, що це за цирк?

Єгор робить крок уперед, його кулаки стиснуті, він у сказі, а Карина поруч із ним виглядає розгубленою та наляканою. Я повільно випускаю руку Діани й підводжуся, дивлячись зятеві прямо в очі.

— Спокійно, Єгоре. Збав оберти, — мій голос звучить тихо, але владно. — Ми з Діаною вирішили одружитися. Весілля через місяць. І я чекаю, що в моєму домі до моєї майбутньої дружини ставитимуться з належною повагою.

— Ви серйозно? — у голосі хлопця чути не тільки здивування, а й неприховане презирство й до Діани, і до мене.

— Більш ніж, — видихаю крізь щільно зціплені зуби.

Єгор різко бере Карину за руку. 

— Ходімо звідси. Я не залишуся ні на секунду під одним дахом із цією… зозулею!

Несподівано Діана підхоплюється на ноги. Я готовий до чого завгодно: до істерики, спроби виправдатися, до того, що вона в сльозах втече з їдальні. Але жінка діє інакше. Діана стрімко підходить до сина й щосили б’є його по обличчю. Звук ляпаса виходить приголомшливо гучним у гробовій тиші кімнати.

— Не смій мене так називати! — вигукує вона, і її голос тремтить від болю, що прорвався назовні. — Ти не знаєш, через що мені довелося пройти! Ти нічого не знаєш! І я…