Намагаюсь бути спокійною, але хвилювання бере гору і мої руки ледь помітно тремтять. Кожного разу, як щось трішки йде не за планом я починаю в ньому сумніватись. Не знаю, чи позбудусь я колись цієї недовіри. Всі ці дні Адам фактично піклувався про нас і ні разу не дав привід сумніватись у ньому. Та шестирічну звичку не так легко викорінити. Особливо, коли весь цей час в душі жила образа.

— Адам вже тут! - Викрикує радісно дочка і зникає за дверима. Біжить його зустрічати.

Відчуваю, як серце прискорюється у ритмі. Віка одужала, а це значить, що Адам захоче розказати, хто він їй насправді. Можливо він навіть сьогодні це зробить. Я наче не проти, але все одно нервую. Не знаю, як відреагує дочка на цю новину. Чи захоче вона з ним спілкуватись після цього?

Адам заходить з Вікою на руках. Вони обоє мають щасливий вигляд і в мене стискається в грудях. Віка міцно обіймає чоловіка за широку шию. Він тримає її обережно, посадивши собі на лікоть. Він усміхається, а очі його світяться теплотою.

І так кожного разу. Їм завжди добре бути разом, вони швидко знайшли спільну мову і зараз таке відчуття, наче це Адам виховував Віку від народження, а я наче чужа.

— Привіт, - вітається він зі мною. - Готові їхати?

— Так, - важко ковтаю клубок у горлі. - В нас вже все зібрано.

Збираюсь взяти сумку з речами, але Адам мене випереджає. Він вміло опускає Віку на підлогу і за декілька кроків опиняється поруч. Схиляється в ту ж саму мить, що й я, і ми ледь не стукаємось чолами.

— Ох, пробач, - зітхаю і випрямляюсь. В ніс вдаряє його приємний аромат і тіло реагує поколюванням на кінчиках пальців.

— Ти мене пробач, - промовляє тихо, ковзнувши по мені уважним поглядом.

Відчуваю жар на щоках і відвертаюсь. Сьогодні я одягнула білу напівпрозору блузку і спідницю до колін. Захотілось мати гарний вигляд. Ні, це не для нього, а для себе. Принаймні я в цьому себе переконую.

https://booknet.ua/reader/kolishn-drugii-shans-na-smyu-b449911?c=4955883&p=1