Рецензія на книгу Дієз Алго, "Слід падучої зорі"

О шляхетні жителі Букнету! Ласкаво запрошую до чайхани моєї радості!
Як казав мій наставник, шановний Омар ібн Хаям, а цей мудрець наставляв чимало нездарних юнаків:

Якщо маєш куточок один для життя —
У наш підлий час — і хліба шмаття,
Як нікому ти не слуга й не господар —
Щаслив ти та ще духу володар!

Отож не знаю, шановні, чи високий духом мій порив, але, користуючись моментом такого ось щастя, хочу вам повідати про сказання шляхетної авторки Дієз Алго, чиї задуми сягають значно далі за розрахунки несучих конструкцій. Але вся моя привітність буде сліпою та глухою без Віслюка мого інтересу та Дервіша моїх думок. І, якщо ви ще не загубилися в цьому ілюзорному натовпі в пошуках санітарів, мабуть, почнемо.
І почне, звісно, Дервіш:

Для читачів.
Ідея цієї книги, "Слід падаючої зірки", на мою скромну думку, глибока, проста й вічна. Вона сподобається багатьом читачам, а особливо — читачкам. О, для них це буде справжня халва та мед! Це історія "справжнього" кохання, для якого немає перешкод у просторі та часі. Це історія про те, як любов може змінити не лише людину, а й навіть іншу сутність, з різними такими ясними намірами. Певною мірою це історія Єви та Змія з вираженими есхатологічними мотивами в еклектичній сучасній суміші жанрів: із присмаком магічного реалізму, з елементами криптоісторії, створена в декораціях магічної космоопери з палеоконтактом.
Але це, звісно, ще й любовне фентезі із дуже красивими та місткими описами рідної української природи.
Героїня тут — звичайна жінка, яка насправді виявляється незвичайною просто тому, що серед сірих буднів у її грудях іноді спалахував легкий вогник захвату від дотику до природи й бажалось чогось більшого за рутинний побут. Вона не робить подвигів, вона про них навіть не мріє. Вона не культивує себе, вона не махає чарівною паличкою. Вона просто живе. Але мріє.
Певною мірою це книга про подорож. Про таку, про яку хтось може по-справжньому мріяти, а комусь щось може навіть снитися... Бо це подорож за межі дійсності.
У цій книзі можна виділити кілька частин: початок-зав'язка, розвиток, кульмінація та фінал. Кожна з них несе свій сенс, свою логіку. Припускаю, що хтось із читачів неодмінно буде зачарований неспішним вступом, написаним гарною мовою, з чудово переданим образом карпатської природи — нехай і трохи інших гір, ніж кримські, але більш сивих і давніх. При цьому у звичайний реалізм непогано вписані міфічні елементи, дане певне передчуття розвитку історії.
Однак далі історія набуває велетенського розмаху. Певною мірою тут можна знайти й деконструкцію міфів із гностичними мотивами. Тут деякі відомі образи постають перед читачем інакшими, багато чого трактується в іншій тональності, у нових сенсах. На цьому тлі стосунки героїв також зазнають певних змін, з'являється загроза, і це зовсім не чоловік, але від того все не стає простішим. Уважний читач, любитель усіляких деконструкцій, також зможе знайти певні паралелі з ідеями Еріха фон Денікена або Захарії Сітчина.
Фінал же змушує замислитися не лише про те, що хотів сказати автор, а й взагалі про сенс буття.
У підсумку вийшла цікава книга. Захоплива. Така, що дає привід для роздумів.

Для автора. (О читачу! Не треба тривожити свій слух воплями одного Віслюка, якщо вони занадто ніжні! Вуха, а не воплі)

І роздуми ці, звісно ж, будуть. Хіба можна було припустити інше? Тут рветься до слова Віслюк мого інтересу...
Як?! Як так можна було?! Ну як?!
Віслюк мого інтересу раптом просто плаче. Його воістину зачарував початок. Він немов згадав свої походи схилами тих гір, він немов побачив десь там серед смерек і сосен цю героїню... треба сказати, не надто виразну. Але віслюкові було байдуже! І що ж?
Він завмирав, коли гавкав собака, він хотів теж крикнути — розвішай трави, дурненька! І взагалі, він сприймав грім дещо інакше. До речі, забігаючи наперед, про ППО йому не сподобалося взагалі. Ані як жарт, ані як страхи. Але що ж!
Ось герой. Його образ розмитий. Його ім'я конотативне. Його суть здається просто незрозумілою.
Так, це зараз Дервіш говорить, Віслюк витирає соплі...
Отже, кожен автор має право. Своє, авторське. Але хоч стріляйте, упевнений, що в міфологічному фентезі потрібне надзвичайно уважне ставлення саме до міфу! До його внутрішнього змісту, до образу та ідеї, які він ніс. Інакше виходить гротеск, щось сатиричне. Не для всіх, а для тих, хто дійсно захоплюється саме міфами. Мало того. Віслюк спіткнувся двічі, як і стукав листоноша. На 9 та 13 розділі. Не знаю чому. У 13-му щось із мовою не так: чи то помилки, чи то описки, чи то конструкції змінилися...
Так от, на погляд і Віслюка, і Дервіша, є дві критичні проблеми.
Перша. Перелесник. Це певний образ, що сам по собі має свою природу й сенс. І Велес. Це інший образ та інший сенс. Якщо читач не знає їх — можливо, не помітить. Хоча багато міфологічних образів закладені в нашій свідомості глибокими культурними кодами. І ви можете навіть не усвідомлювати до кінця, що саме у вас відгукнулося і чому, а це може бути просто невідповідність. А той, хто знає їхню природу — одразу буде незадоволений. Чому? Бо йому буде незрозуміло, як так, Перелесник набув абсолютно іншого трактування? Це ж той, хто під виглядом коханої людини з'являється до жінки, яка тужить. Це сильний, страшний персонаж. Тут свій глибокий сенс, ясно виражений, що вимагає дбайливого ставлення. Він не стикується з героїнею. Чи є щось, що виправдовує саме таке авторське переосмислення? Тоді ще раз нагадаю про підсвідомі архетипи — можна власними руками зруйнувати вмить насилу вибудувану, тендітну будівлю інтересу...
Велес. Теж свій сенс, теж свій образ, і стійкий! І знову проблема, бо Велес-Змій літає під час грози, а це ж зброя — блискавки — його супротивника. Втім, звісно, авторське свавілля...
Друга. На мій погляд, прекрасний початок, якому заледве бракувало чуттєвості головної героїні та її переживань, це неспішне злиття описів та передчуттів раптом переривається діалогом у ліжку! Діалогом, який схожий просто на перерахування задуму старого професора своїй звабленій молодій асистентці, а не на його розкриття. Де на читача одразу вивалюється купа деконструкцій — Адами, Єви, Ліліт, ШІ, Деміурги та інше... і вся історія раптом набуває іншого напрямку, і відчуття містичної, але чарівної казки розсипається вщент, і хочеться навіть покликати її чоловіка, щоб хоч якось повернути в русло те, що відбувається... Адже міф — це (завжди! і передусім!) особиста історія! Це шлях героя, трикстера, трагічного, сатиричного, розумного чи дурня, але конкретного героя. А зовсім не лекція! Це пошук, випробування, зустрічі...
Дуже розмитою виявляється ця деконструкція есхатології. Мені от взагалі незрозуміло, як ці Деміурги відрізняють людину від ШІ, у чому для них різниця? Може, це я не побачив? Бо Віслюкові треба щось захопливе, а Дервішу — стрункі достовірні конструкції?
Мені здається, що герої, які мають багато різних імен (що несуть для читача певний сенс), грають суворо проти автора — ці герої розмиваються, деформуються, стають безликими й нецікавими! В одну телегу інтересу не запрягти віслюка і трепетну лань... О, ось мій Віслюк і втік...
Якщо в один ряд ставити Свартальва, Тора і Фенріра, то це повинно мати більш містке обґрунтування. У чому був сенс цього? Показати, що був хтось, кого знали під різними іменами? Але це не просто імена, це різні суті! Чи показана ця різниця, чи пояснена? Мені здалося, що ні. Якщо можна замінити одне ім'я на інше і нічого не змінюється — немає цілісного образу! А ім'я з образом пов'язані ядерними зв'язками.
Так, я розумію, що не хотілося, можливо, розтягувати історію. Але для мене вона в момент передчуття розвитку раптом немов отримала короткий переказ! Наче замість однієї почала писатися інша історія, немов хтось сказав, що початок не такий цікавий, і авторка засумнівався в такому підході.
А мені було цікаво! (крик Віслюка)
І ось тоді виходить, що якась істота, аналог Змія, спокусник — раптом не може переступити поріг, де розвішані трави! Тобто лазити горами, де вони ростуть — це одне, а от сушені — це сила. Один із Творців... і сухі трави, полин та ромашки, ромашки, ромашки...
І це той самий маркер, про який я ще не казав — двоїстість. Це як ті імена — їх багато, а сенсу в цьому мало. Героїня йде з дійсності, її повинно щось захоплювати, манити — це ж емоції, яскраві й навіть чуттєві. А все досить спокійно. Ну не б'ється! Ніби зім'ято або визнано непотрібним в історії. Другорядним щодо цього задуму про Деміургів та розповіді про боротьбу студентів із викладачами, які навіщось створили подоби роботів, а потім були за це покарані. І все якось рівно. Можливо, без залучення особистого, але не чіпляє.
І історія про спокусу Єви Змієм перетворюється на історію, як до вічного студента пішла чужа дружина...
Дервіш на цьому місці міг би задумливо зітхнути, сидячи з довгою люлькою і дивлячись у зоряне небо, але він давно кинув палити, бо пообіцяв, а ще ображений Віслюк намагався витягнути його з цієї чайхани, тож зітхати йому було зовсім ніколи...

Що цінне саме по собі — людство, окремий розум чи тільки найкращі його зразки, та й ті особисто відібрані кимось, хто мав таку можливість?
Так, книга змушує про це замислюватися, і це — найголовніше.