Тихого вечора!

Оновлення але чекає на вас.

✨✨✨

Наші голоси звучать спокійно. Без напруги. Але я не хочу проявляти зайву жалість, тому мовчу.

— Ви швидко порозумілися з моєю дівчинкою, Віто, — тихо кидає Роман. — Чесно, я приємно вражений.

Прикипаю поглядом до Евелінки і щиро зізнаюся:

— Тут моєї заслуги немає. Це сталося саме собою.

— Це рідкість. Погодьтеся.

І лише знизую плечима.

Напевно, він має рацію, але я не знаю, що сказати. Бо ж я з дитиною лише другий день. А в житті можуть бути різні випадки. Саме неочікуваних казусів я боюся. Тому й висновки поки робити рано. Але мені нічого не хочеться говорити.

Ми обоє спостерігаємо за Евелінкою, яка таки грається з трьома дітками. Отже, вона буває тут справді часто та знає їх.

Стоячи поруч з Вишневським, намагаюся придушити у собі шалене хвилювання. Адже я не повинна так різко реагувати на цього чоловіка. Але нічого з собою зробити не можу. Це щось вище за мене, і приборкати це щось мені важко.

Читати тут...