Остання крапка у фінальному розділі поставлена. 

Перо (а точніше — клавіатура) відкладена вбік, і в кімнаті раптово стало дуже тихо.

Не тією порожньою тишею, яка лякає, а тією, що настає після того, як закінчиш довгу, виснажливу й неймовірно прекрасну подорож. Тиша, в якій чути, як б’ється серце — твоє і, здається, саме серце Академії Aurelium.

Сьогодні я хочу сказати вам головне: історія Еріана Кайсерфорда завершена.

Ми пройшли з ним шлях від хлопчини, який ховався у порожнистому стовбурі дерева, тікаючи від непотрібної йому магії, до юнака, який не злякався подивитися правді в очі, навіть коли ця правда мала обличчя його власних батьків. Ми бачили, як тріщини розколювали Академію, і як світло (справжнє, тепле, людське) зцілювало їх.

Якщо чесно, я трохи сумую. І це дивно — сумувати за героями, які живуть у твоїй голові, за коридорами, які ти ніколи не ходив, але так добре знаєш.

Але найбільше я буду вдячний.

Дякую вам.

Ви — ті, хто проживав цю історію разом з Еріаном. Ті, хто хвилювався на Різдвяному Балі, коли зал занурився у дивну темряву. Ті, хто ненавидів Асторіана разом зі мною. Ті, хто, можливо, навіть плакав над пергаментом листа від матері чи над останніми розділами, де любов і вибір стали головною зброєю.

Знаєте, що я зрозумів, пишучи цю історію?

Академія — це не лише про магію. І навіть не лише про Кристал Єдності чи таємниці віковічних веж. Академія — це про нас. Про те, як ми боїмося бути справжніми. Про те, як важко зробити крок назустріч, коли всі навколо шепочуться за спиною. І про те, що справжня сила ховається не в бурштиновому світлі в грудях, а в умінні пробачати, любити і не здаватися.

Я хочу, щоб ви знали: «Academia Aurelium» тепер назавжди залишиться тут. На сторінках. І в тих маленьких куточках нашої уяви, де Сірелії все ще літають над сніговими вершинами, а в кришталевій теплиці завжди є місце для двох.❤️❤️❤️