Розмова з Мірою та після...

Вітаю, любі букнетівці!❤️

Розділ від Ірини вже у ваших книжечках. Тож, запрошую до прочитання:

— Міро, мені потрібно йти. Я маю підготувати папери.

— Папери?

— Так. Викрадачі вимагають звільнити… — чорт. У голові одразу він. Бо тільки йому було б вигідно, щоб я залишила місце керівника успішної сьогодні VerraLine.

А якщо це все лише для того, щоб приспати? Помічник, який контролює? А заодно володіє інформацією зсередини… Але я бачила його реакцію. Він — не чекав.

— Міро, на ньому була куртка чи пальто?

— Темно-зелена куртка. Іншого — не пам’ятаю.

— Ти пам’ятаєш мого водія? Ерні.

Вона дивиться на мене пустими очима, і я розумію, що запитала дурість. Він лише водій, якого навіть підозрювати немає в чому, але… він зник. І не відповідав на мої дзвінки.

— Це не він був. Пробач. Я не думала, що таке можливо…

— Все гаразд. Тримайся. Я піду. За лікування не хвилюйся і… нікому більше не телефонуй. Прошу. Я... навідаюся, як все владнаю, — розтираю долонями мокре від сліз обличчя. І залишаю її…

У коридорі мене ледь не в обійми ловить Влад.

— Мені потрібно в туалет, — рубаю коротко, холодно.

— Ти знову Ірен.

— Можливо. Але краще Ірен. Іра вже давно відсутня у цьому тілі. — у цю мить чомусь ненавиджу його. Б’юсь об заклад: він хотів би побачити мене розбиту. Як тоді, десять років назад, коли вперше побачив розхристану в руках тих трьох покидьків.

Йду повз нього, не збиваючи темпу.

Потрібні двері недалеко праворуч. Заходжу сама, та закрити їх не дає його черевик: він між ними.

Обіймаю!

Мирного дня! ❤️

Ваша Тая)