— Заходь, Гришаню, заходь. Розташовуйся! — радісно вітаю друга, коли він заходить до мого кабінету. Можливо, занадто радісно. Переграю?

Назаренко дивиться на мене підозріло, трохи примружившись, наче прицілюючись, куди саме мені зарядити кулаком, щоб вправити мізки. Зітхаю. Він може. 

— Колися…

— Ти це про що, друже?

— Я тебе занадто добре знаю, Артуре. І давно. Я ж бачу, що ти щось затіяв! Причому щось таке, що мені не сподобається…

— Від тебе нічого не приховаєш, Григорію Батьковичу.

— Робота в мене така.

— Я одружуюся! — видаю новину, намагаючись відвернути увагу від головного.

— Тупо, тижня ще не минуло, як розлучився… — не підсолоджуючи пілюлю, видає Назаренко. І ставить природне запитання: — На кому?

— Та ти присядь, Гришко. Випий чого-небудь…

— Артуре! — ричить начбез, щось запідозривши. — Не тягни…

— На Діані… — видихаю я.

— На Діані Бернц? — уточнює Назаренко, наче в моєму оточенні Діани ходять строєм, поротно!

— На Діані Бернц, — підтверджую я.

— На Діані Бернц, яка в дівоцтві Тагурова?? — повільно підіймаючись з крісла, перепитує друг.

— Як здогадався? — намагаюся пожартувати.

— За твоєю ідіотською усмішкою! — відповідає, знімаючи піджак і закочуючи рукави.

— Бити будеш? — так само продовжуючи усміхатися, уточнюю. Наче й так не зрозуміло.

— Не бити, а мізки вправляти. А це — дві великі різниці!

Зітхаю. Ось мені точно однаково!