Готую новинку.... Як вам?

Спойлер новинки яку готую для вас)))

Андрій Касперський ненавидів чекати. Але сьогодні він був змушений. На кону стояв останній клаптик землі в центрі Тернополя, який ніяк не піддавався його корпоративній машині. Власниця кав’ярні «Мигдалева іскра» ігнорувала його дзвінки, листи та чеки з шістьма нулями.

— Вона їде, — прошепотів асистент, поправляючи окуляри.

Андрій стояв біля панорамного вікна свого кабінету на тридцятому поверсі, зверхньо спостерігаючи за під’їздом до будівлі. Він очікував побачити ефектний Porsche або, можливо, броньований Range Rover — щось, що відповідало б статусу бізнес-леді. Але те, що з’явилося на горизонті, змусило його здригнутися. З-за рогу повільно виїхав велетенський, матово-чорний Mercedes-Benz G-Class. Він не їхав, він рухався, наче бронетранспортер, що прориває оборону ворога. Квадратний, агресивний, без жодної зайвої хромованої деталі. Навіть фірмова зірка Mercedes була зафарбована в чорний. Він виглядав не як машина, а як втілення чистої, брутальної сили. За склом офісу не було чутно звуку мотора, але Андрій фізично відчув, як вібрує підлога. Коли велетень зупинився біля центрального входу, натовп журналістів та охоронців миттєво розступився. Ця машина вимагала поваги, не просячи про неї. Він очікував побачити за кермом жорсткого чоловіка. Але водійські двері відчинилися, і на асфальт ступила нога в бездоганному човнику на червоній підошві від Christian Louboutin.За хвилину двері його кабінету розчинилися без стуку. Вона зайшла, наповнюючи простір ароматом гіркого мигдалю. Цей запах... він був занадто знайомим, занадто болючим. Но мозок Андрія відмовлявся складати пазл.

— Пане Касперський, — її голос був низьким, оксамитовим і абсолютно чужим. — Ви були дуже наполегливими у своєму бажанні побачитися.

— Пані... — Андрій на секунду зам’явся, глянувши в документи. — Вікторія Олександрівна? Дякую, що завітали. Сідайте. Обговоримо ціну вашої кав'ярні.

Вона не сіла. Вона повільно підійшла до його столу, знімаючи окуляри.

Андрій застиг. Перед ним були очі, які він колись цілував під дощем у парку. Але тоді в них було кохання, а зараз — лише порожнеча, від якої віяло холодом могили. Він дивився на її обличчя: різке, скульптурне, з гострим чорним каре та яскраво-червоними губами, які робили її схожою на іноземну модель. Контраст між її бездоганною, витонченою зовнішністю та тим брутальним мастодонтом, на якому вона приїхала, був настільки сильним, що Андрій відчув запаморочення. Вона була не просто бізнес-вумен. Вона була королевою війни.

— Ціна? — вона ледь помітно всміхнулася кутиками губ. — Ви справді думаєте, що все має ціну, Андрію?

Почувши своє ім'я з її вуст, він відчув, як у кабінеті раптом забракло повітря. Паніка, липка і холодна, почала підійматися від шлунку до горла.

— Ми... ми знайомі? — прохрипів він, намагаючись впізнати в цій світській левиці ту дівчинку з довгим русявим волоссям, яка колись благала його не їхати.

Вона мовчки відкрила свою сумочку від Hermès. Андрій очікував побачити документи на право власності. Але вона дістала білий, пожовклий конверт. Старий папір виглядав абсурдно в її ідеально доглянутих руках.

Вона поклала його прямо на його дорогий стіл.

— Десять років тому ви купили собі квиток у Лондон за десять тисяч доларів, — промовила вона, нахиляючись до нього так близько, що він побачив іскру божевілля в її зіницях. — А я за ці гроші купила собі ненависть.

Андрій подивився на конверт, потім на її коротке волосся, на її червоні губи... і в цей момент його світ рухнув. Коли він знову глянув у вікно на її брутальний Mercedes, він зрозумів: вона приїхала не домовлятися. Вона приїхала знищити все, що він збудував.

— Віка? — голос зірвався на шепіт. — Це... це не може бути ти. Ти мала... процедура... я ж дав гроші...

— О, процедура відбулася, Андрію, — вона різко випрямилася, і її погляд став гострим, як лезо бритви. — Тільки не та, на яку ти сподівався. Я вирізала тебе зі свого серця разом із волоссям, яке ти так любив гладити. А те, що залишилося...  тепер володіє землею, на якій ти хочеш збудувати свій пам’ятник гордині.

Вона розвернулася, збираючись піти.

— Чекай! — він підскочив із крісла, ледь не перекинувши ноутбук. — Вікторіє! Ми можемо домовитися! Я дам удвічі більше!

Вона зупинилася біля дверей, не повертаючись. — Витрать ці гроші на адвокатів, Андрію. Вони тобі знадобляться, коли я почну зносити твій бізнес так само, як ти зніс моє життя. І запам’ятай... мигдаль буває солодким лише в казках. У реальності — він пахне ціанідом.

Вона вийшла, залишивши його тремтіти посеред розкішного кабінету. Андрій дивився на старий конверт, і йому здавалося, що він горить, спалюючи все навколо. А внизу, на парковці, вже чувся потужний, брутальний рев мотора, що сповіщав про початок кінця.