— Доброго ранку, — кидаю у відображення, натягуючи обличчя щасливої людини. Але очі  — мертві.
Посміхаюсь доки м’язи не починають зводити судоми. Але з дзеркала на мені досі дивиться чужа розбита дівчина.
— Доброго… ранку, — повторюю майже шепотом.
У відповідь тиша.
— Доброго. Блять. Ранку! — ціжу крізь зуби, міцніше стискаючи щелепу.

На секунду очі ніби чорніють.
Стискаю кулак.
Дзеркало розсипається.
Брехня розбивається на тисячу дрібних шматочків.

Все сталось так швидко.
Удар — не вибір. Рефлекс.

Шкіра пече.
Червона цівка повзе по білому фаянсу раковини і це єдине реальне у світі, що розсипається. 
Час завмирає.
— Доброго ранку, — посміхаюсь.
Тепер яскравіше.
— Рейн Селеста Локвуд, — огризаюсь, дивлячись у шматок дзеркала, — Ти божевільна! — сміх розноситься ванною кімнатою і раптом стихає. — Зберись, бляха, кляте дівчисько! — приказую сама собі. — Зберись! — кричу, кидаючи шматок дзеркала у раковину.

Сльози обпікають щоки, ніби з очей тече кислота. Я більше не в силах стримати їх.
Падаю на підлогу, як камінь, стискаючи кулаки.
Рука завмирає у повітрі, ніби щось невидиме стримує її від чергового удару.

У вухах пульсує кров, наче зворотний відлік бомби.
М'язи настільки напружені, що починають тремтіти. Впиваюсь нігтями у порізану руку.
Крик завмирає всередині.
Я кричу.
Але беззвучно.

Декілька хвилин у боротьбі з собою здаються вічністю.
Виснажливою безкінечністю.

Як це… хотіти щось зламати, але стримувати себе?
Хотіти кричати, але придушувати голос?
Це виглядає, як беззвучна істерика на підлозі ванної.
Але, якщо хтось ненароком знайде мене у такому вигляді…

Я без сумнівів встромлю йому шматок дзеркала у серце.

Тиша накриває вакуумом.
Лише моє переривчасте дихання.
Мокре від сліз лице.
Пульс у голові.

Вмиваюсь холодною водою, змиваючи відголоски невдалого ранку.
Виходжу на заднє подвір’я, прищурюючи очі від яскравого сонячного світла.

Альтанку обвиває дикий виноград.
Над клумбами гудуть бджілки.
Літо. Пташки.

— Гарний день, щоб застрелитись, — шепочу під ніс.