Рівно о шостій до будинку підкочують дві машини: важкий чорний джип і білий вантажний мікроавтобус. Із позашляховика виходить Назаренко. Окинувши двір господарським поглядом, він зупиняється біля ґанку та підіймає брову, помітивши лише три валізи та три спортивні сумки хлопців.

— І це все? — у його голосі чується неприховане здивування.

Проходячи повз Влада, Назаренко навіть не думає звертати. Він недбало, майже демонстративно зачіпає його плечем. Влад напружується, його щелепа стискається, а в погляді спалахує холодна лють. Між чоловіками на мить іскрить небезпечна напруга, але я вчасно роблю крок уперед, перехоплюючи ініціативу.

— Не розслабляйтеся, — кидаю я з легкою усмішкою, переводячи все в жарт. — Це тільки початок. Якби я вирішила забрати все одразу, нам би знадобилася фура, а не мікроавтобус.

Влад усміхається, презирливо дивлячись на начбеза Георганова, і я розумію, що чоловіки знають один одного. І явно не з найкращого боку. Погляд мого охоронця недвозначно обіцяє Назаренку швидку зустріч за інших обставин.

Анотація:
Вона переконана: він скористався нею, аби помститися її братові.
Він вважає: її цнота дісталася йому випадково.
А тепер кожен звинувачує іншого в зраді.

Макс Звєрєв та Ліза Розовська...

#несподівана_зустріч
#складні_стосунки
#зустріч_через_роки
#вимушений_шлюб
#спільна_дитина
"– А я тебе знаю, – раптом каже пацан, і я різко пригальмовую на пів дороги до своєї машини.
– Цікаво… Знаєш? Звідки? – дивуюся я, миттєво розвертаючись.
Хлопчисько дивиться на мене не моргаючи, без тіні сумніву:
– У мами є твоя світлина. Вона дістає її, коли думає, що я не бачу… і плаче. Я вважаю, що ти – мій тато…"