Пишучи «Сталь та Полин», я в якийсь момент зловила себе на дивній думці: називати цю історію «любовним романом» — ніби трохи нечесно.

Бо коли я тільки починала, це і справді була історія про заборонене кохання. Така, знаєте, з відтінком драматичності, але все ж про почуття, які ведуть кудись… до чогось світлого. А потім історія почала жити сама. І я раптом зрозуміла: те кохання, яке тут є і яке ще буде — воно взагалі не про «жили вони довго та щасливо».

Я зрозуміла, що мої герої не вміють любити «правильно». Їх ніхто цьому не вчив. І я, як автор, не маю права нав'язувати їм штучний хепі-енд із білою сукнею та весільним бенкетом.

Ми звикли, що в книгах любов — це ніби нагорода. Ти проходиш через біль, труднощі, вибори — і в фіналі отримуєш людину. Хепі-енд як логічне завершення.

Але ж буває інакше.

Є кохання, яке не лікує — а ламає. Не заспокоює — а розхитує так, що ти сам собі стаєш чужим. Воно може бути неправильним, невчасним, взаємним — і все одно неможливим. І від цього воно не стає менш справжнім.

І от я сиджу як автор і чесно визнаю: мої герої не про казку. Вони про вибір між почуттям і реальністю. Про наслідки. Про ціну. Про ту неприємну правду, що іноді кохання — це не те, що варто обирати, навіть якщо воно справжнє.

І якщо я називаю це «любовним романом» — я трохи брешу. Бо це не історія про те, як любов рятує.
Це історія про те, що іноді вона не рятує взагалі.