Доброго часу доби, шановне панство.

Треба погомоніти, бо назбиралося новин, а не всі відслідковують мене в соцмережах.

А для початку невеличка небиличка, бо не можу, щоб не вставити ремарку. Така собі прелюдія. І вона неопосередковано стосуватиметься персонажів новинки, що нині простує Букнет.

Так от, на третій день Великодня покликали мене на гостину. Я втомлена, як собака, бо перед цим два дні гостей приймала, а потім на роботу побігла, а потім знову п’янка, та й думала, що здохну. А ніт, не злохла)

Ну і як заведено, опиняюся я в компанії чоловіків. Не знаю, чому так виходить, але де б не пішла, вічно чаркуюся з чоловіками. Якось легко мені з ними. Цього разу компанія пістрява: афганець – не вживає алкоголю взагалі; добропорядний й багатодітний батько та дідусь – п’є і наливає; холостяк на чотири роки молодший від мене – прикидається непитущим, але самогонку лупить за милу душу.

Я, яка розливає на своєму кутку коньяк.

І от, як заведено в такій компанії, всі погляди звернені на холостяка, бо чого це він холостякує. Треба ж йому даму серця знайти. Жартували й жартували, аж поки добропорядний батько та дідусь не видав, що дівчину холостяку, як не знайдемо, то десь відкопаємо. Не здамося.

І щоб ви думали, бовкнув той холостяк? Цитую: «Я її відкопувати не піду».

Афганець реготнув, а добропорядний дідусь замислився про щось своє, далеке й, напевно, юнацьке, і відказав: «А я відкопав би. Якби вона мені сподобалася, припала до душі, я б її і з того світу дістав».

Тієї миті на нашому кутку усі затихли. Йому всі повірили. Він би пішов відкопувати, в тому сумніву не було. Холостяк знітився. Його посадили під корито, як кажуть у нас))

Ви, мої читачі, часто пишете, де я беру своїх чоловіків, що таких не існує в житті. Існують. Просто їх розбирають ще немовлятами. Знають, де себе закопати, щоб він потім відкопав.

Як ця небилиця стосується моєї новинки?

Уся справа в чоловіках, які не тільки відкопають, якщо треба, а й мікрохвильовка у дівчат дзвонить, коли вони вподобають конкретну.

Й нині я наважилася писати про дуже розумного хлопця - спадкового генія, і про дуже розуму дівчину – доньку сталевого птаха. Я уникала цього тандему, як могла. Сама себе спиняла і наповчала, що не потягну, що не впораюся, що це виклик, який стане катастрофою. Отак я балакала сама із собою від літа минулого року. Лягала кожен день спати, а перед очима вони.

Коротше, вламали вони мене. Цих двох я об’єднала в цикл «Сталеві».

 Книгу про малого генія Гожих долучила до книги про сталевого птаха. Не знаю, чи то правильно. І не знаю, як до цього поставитеся ви, мої пташечки, але чомусь здається, що це правдиве рішення.

Отож, книга «Сталевий гайворон» та книга «Ілюзія ненависті» віднині перебувають в одному циклі.

Даю вам посилання на обидві ці книги, і знаю, що вони вартують вашого часу і вашої уваги.

Сталевий гайворон

Ілюзія ненависті

І хай згорить москва!