Рецензія на книгу Елани Чунту, "Кров Смерті"

У рамках Безстрокового марафону від авторки Тетяни Гищак.

Рецензія на книгу Елани Чунту, "Кров Смерті"

Коли я обирав твір для рецензії, то звернув увагу саме на цей. Перш за все тому, що жанром заявлено любовне фентезі, та ще й категорія "з плюсом". Мені завжди було дуже цікаво, чим, наприклад, відрізняється романтичне фентезі від любовного, а еротичне від романтичного. І взагалі, чому все це відокремлено від фентезі як такого. Сповнений дослідницького азарту, я і обрав "Кров Смерті".

Частина для читача.
Проте, як виявилося, насправді це книга в жанрі темного фентезі — такого собі сучасного підвиду, в якому цінується певна стриманість, не надто великий формат і сюжет, що швидко просувається. Тут є непогана динаміка, ставляться певні питання й отримуються певні відповіді. Загалом, ця робота — яскравий представник сучасного фентезі, якою б не була приставка до нього.

У цій книзі зроблена спроба дотриматися всіх необхідних для просування критеріїв: витримана структура із зав’язкою, розвитком, проблемою та рішенням; рівно витримана експозиція, де персонажі загалом зрозумілі й не потребують відсторонених сумнівів чи тривалих описів; де ці описи достатні, але не громіздкі, а дії не нескінченні.

Герої цього світу — маленька дівчинка, якій ще незрозуміло, чи пощастило в житті; такий собі добрий ангел-охоронець в особі її вчителя, що оберігає її на шляху, а також певна могутня сутність. Їхні діалоги та взаємодія і є, як на мене, основною перевагою та сенсом усього цього твору. Логіка світу досить ясна, вся структура та динаміка не потребують ускладнень — це книга для читання в короткій дорозі, на кілька годин вашого часу. І вона може цей час дійсно зайняти.

Психологія героїв тут не відіграє вирішального значення, хоча й присутня. Але легкими начерками, а не сторінковими дослідженнями. Не сумніваюся, цю легкість і динамічний рух безперечно оцінять ті, хто обирає для себе саме певний тип сучасного підходу до літератури — ясність сцен та образів, чіткість і простоту викладу, накладену на певні чуттєві описи-порівняння. З не надто помітними помилками, але старанно. Текст читати легко, певний мовний баланс дій та описів є — не без шорсткостей, але цілком достойний.
У підсумку, як я вже й казав, це цілком придатне поєднання і любовної, і темної фентезі, яке шанувальнику жанру буде досить цікаво прочитати вільним вечором, у дорозі чи в очікуванні...

Частина для тих, хто не боїться знати більше і не читає книги лише після чиїхось "лайкань".
Усім, кому потрібні тільки позитивні заохочувальні відгуки, хто вважає, що рецензії потрібні лише для просування твору — негайно зупиніться, вам далі читати не слід!
Авторе! Якщо ви не хочете псувати собі настрій — мабуть, вам теж не варто далі читати цього злісного критикана та бурчливого базіку!
Усі, хто не послухав — тепер страждайте...

Сказане вище — правда. Я намагаюся бути об’єктивним і чесним. Але це лише те, що приємне оку й слуху саме частини нинішніх авторів і нинішніх читачів. Але не всім! Це не буркотіння, це данність!
Книга не має чітко вираженої та ясно зрозумілої аудиторії. Обмеження за віком, мабуть, через певні сцени та конкретні питання, що тут порушуються, абсолютно спокійно сусідять із дитячою, по суті, історією, в якій темне фентезі — просто допоміжний, невеликий елемент; це недбало накинуті на скелет сюжету описи. До того ж, і самі описи написані досить недбало, а певний їхній післясмак змушує припустити допомогу самі-знаєте-кого. Постійні початкові запахи, ці воски, пергаменти, ці порівняння вогню на снігу та слова про зерно для балу... так, немає нічого поганого в тому, щоб це використовувати, але навіщо? Чому б не довіряти собі більше, не розкривати себе самого? Або, зрештою, уважно потім пройтися з більш точною вивіркою сенсів.
Мене часто дорікають за зайву увагу до деталей і вимогу достовірності, але ж це така сама необхідна умова для книги, як і сюжет, як і характери! Навіщо тоді весь час змінювати декорації, якщо вам байдуже, що вони сюди не підходять?
Це була б непогана дитяча книжка, нічим не гірша за старт того, кого-називати-можна, якби тільки винести з неї легкий наліт "еротично-любовного" фентезі. Книжка, в якій замість сови до героїні прилітає богиня. А замість Гоґвортсу вона опиняється в королівстві після громадянської війни. Поданій, до речі, вельми схематично, плоско та суворо функціонально. Зрештою, я ж казав — сучасний тип книг: менше тексту, менше героїв, динамічність, відсікти зайві деталі, накреслити питання, поставити галочки в потрібному полі відповідей... Тест на читання пройдено, неси наступний!
Е, ні. Адже тут навіть початкові глави створювали враження певної глибини, і вона змушувала з цікавістю придивлятися! Так, я не вдаюся, як бачите, занадто в деталі! У черствий хліб, розданий людям, з яким вони тупо юрмляться на вулицях, немов ще не знаючи, що його можна їсти. У запахи підгорілої каші та кислого вина на королівській кухні, ніби саме там усе може підгоряти й киснути, і лише це є прикладом бідного королівського життя. У приготування хліба для людей з вулиці саме в палаці — де ж іще! У малолюдність обсягів, у невеликі масштаби... я б це все вибачив як читач, якби навіть фентезі було просто фентезі. А воно ще назване темним. І тут є для цього передумови: герої неоднозначні, є елементи гнітючої атмосфери та занепаду, певна жорстокість і жорсткість. Але все це, непогано розпочате, швидко згортається!
Ладно, не дізнаюся я причини того, що сталося з королівством. Ладно, не зрозуміло мені, як можуть знатні лорди, вони ж міністри, поводитися так. Нехай. Це можна назвати художнім прийомом, оголенням, так би мовити, істинної сутності персонажів. Щоб читач не переплутав, де який герой. Щоб не замислювався і сам не вирішував. Але де нагнітання? Напруженість, яка наче ось-ось виникає, складність вибору, яка нібито заявляється для маленької десятирічної дівчинки, що стала королевою, раптом витікає з моєї уваги, навіть без належного піку навантажень. Ось щось заявлено, ось щось таке є, а воно потім немов відкладається на колись. За межі історії. І в цьому основна проблема — подана як смачна страва, історія виявляється тарілкою, на якій поки що тільки розставлені ложки.
Не деталі, а начебто дрібниці... Регенти. На мій погляд, такий може бути лише один. Кумедно, коли розповідаючи про якусь богиню, роблять знак хреста. Коли ненавидять дешевий тютюн у невідомому світі. Коли перший міністр говорить пафосні речі про те, що йому потрібно. Що йому потрібно для країни, хоча всі тут же подаються як такі, що шукають особисту вигоду. І коли каже, що ми, мовляв, використаємо богиню, щоб збагатити нас самих — це для мене вкрай сумно бачити в тексті.
Так, можна мені дорікнути, що я перебільшую. Що дійсно там є розвиток героя, там є і цілком ясний фінал. Так, усе вірно. Але в тому й річ, що історія ця має характерну подвійність: подвійність у тому, на кого вона спрямована, подвійність у тому, як що описано, подвійність у тому, як усе відбувається. І від того виникає й подвійність початку та завершення, передумов і реалізації.
Я не ставлю оцінок, не маю на це ні права, ні довіри, ні посади, ні необхідності. Мої слова можуть засмутити, але я б дуже хотів, щоб вони лише стали стимулом для розвитку.
І якщо ви раптом дочитали після мого застереження до цього місця... а я припускаю, що переважна більшість із тих, хто побачить цю рецензію, так і зробить просто через цікавість; так от, якщо ви вважаєте, що рецензії мають лише спонукати до читання — зробіть ласку, прочитайте її спочатку самі! Адже вдячних читачів у книги може бути багато лише тоді, коли її читають, а не коли рецензують...