Вітаю, мої хороші!

Роман "Гораль. Не дам тобі піти", — завершено!

Психологічний, емоційний роман! Завершено на Букнет! 

#зрада; зневіра; біль.

#незламність та сила вистояти.

#пережити все та повірити знову. 

#чи вистачить сили відкрити серце для нових почуттів?!

#Надія яка вмирає останньою.

✨✨✨

Час наче йде вперед, але для мене все застрягло в одній точці — в тому дні, коли Анна дізналася про вагітність Анжели.

Вона змінилася. Надто сильно. Анна ніби зациклилася на цій вагітності. Я бачив, як це мучить її та вижирає зсередини. Вона ходить, мов у воду опущена, мовчить в більшості, тулиться до мене, ніби шукає опори та підтримки, і водночас залишалася десь далеко.

Я не тиснув на неї, просто залишався поруч. Підтримував, як міг. Чекав. Терпляче чекав, коли вона сама знайде в собі сили вибратися з цього стану. Я розумів, що вона мусить перехворіти цим. А ще вона повинна змиритися з тим, що зі мною, швидше за все, ніколи не стане матір’ю.

Дні тягнулися, мов вічність. Анна не жила, і я біля неї існував. Ні, вона не валялася у ліжку. Вона активно ходила на роботу, робила все по дому, але в її очах згас той вогник, який був раніше. Я сподівався, що з часом їй стане краще. Але їй, здається, ставало тільки гірше.

Останній тиждень був найгіршим. Вона змарніла. Схудла. Постійна нудота та слабкість мучили її. Анна жалілася, але ніби між іншим, не надаючи цьому значення. Ми їздили в клініку, лікарі призначали лікування, але ліки не давали бажаного ефекту. І це мене лякало.

Наглядаючи за Анною, я вимушений працювати. Сьогодні був змушений поїхати в офіс, але думками я поруч з Анною. Я хвилююся за неї. Вона не йде з голови. Всі справи, переговори, документи — все проходить повз. Я ловлю себе на тому, що по кілька хвилин просто дивлюся в одну точку, думаючи про неї. Я трохи дратуюся, адже це вона сама довела себе до такого стану. І злюся на себе, адже я був поруч і це допустив. Ситуацію негайно потрібно вирішувати. Так продовжуватися більше не може. Тільки як це вирулити? І як витягти Анну з цього стану?

Різкий телефонний дзвінок вириває мене з думок. Зиркаю на екран — Анна. Напружено знімаю слухавку.

— Так, квітко, слухаю!

Її голос звучить тихо. Він чи то кволий, чи то зірваний. Не можу зрозуміти. Наче вона через силу говорить.

— Всеволоде... Ти можеш приїхати? Просто зараз... Якщо можна...

Я миттєво напружуюся ще більше.

— Анно, що сталося?

— Всеволоде, просто приїдь... Будь ласка... Це не по телефону.

Зв’язок обірвався. Навіть не пам’ятаю, як вийшов з кабінету. Покинув усе. Документи, зустрічі — на все байдуже. Єдине, що має зараз значення, — це вона. Бо навіть боюся уявити, що трапилося. Не знаю, що думати...

Гораль. Не дам тобі піти...

Спасибі, всім за підтримку!

Щиро дякую тим хто був поруч зі мною та героями від початку до кінця! ♥️

Всіх обійняла!♥️