Дорогі мої читачі!

Вітаю вас зі світлим святом Вознесіння Господнього!

​Нехай цей день принесе у ваші домівки мир, а в душі — тепле світло надії. Бажаю, щоб небо над вами завжди було ясним, а серця — відкритими для добра та любові. Нехай кожен новий день дарує натхнення, віру в дива та сили для здійснення найзаповітніших мрій. Дякую, що ви зі мною!

Від мене для вас:

"Сніжинка на мою голову!"

Очей не можу відірвати. А вона... – спокусниця – ще й знімає з плечей халат, і той не сповзає повністю, але відкриває те, за що погляд чіпляється найбільше: тонка шия... ключиці... і...

Мимоволі облизую губи. Руки – тримаю в кишенях. Та ступні... не стоять на місці, як би мозок їм не наказував. 

Хай йому... Сніжано!

Підходжу впритул. 

Двері за її спиною відчинені та виставити не можу. Жадібно розглядаю її обличчя... вуста... вії... які вже сховали під собою дві блакиті.

Мій рот сказати не може те, що сказав би кожній на її місці: "геть!". 

Чорт, що мною керує я не знаю! Та хіть настільки сильно заволоділа моїм тілом, що я зусиллям волі змушую себе терпіти близькість, в яку готовий влитися! Знищити одним дотиком! Цілунком. І ще чимось на кшталт "володінням".

Дівчинко, ти навіть не уявляєш наскільки я тебе хочу!..

Я майже несвідомо торкаюся пальцями її руки... до ліктя... вище... плече... Та її стогін і нахил голови... 

"Пробудження" наступає раптово.

- Я не можу... Сніжко. І справа не в тому, що не бажаю, а в тому, що не можу дозволити собі скористатися тобою. - Говорячи це, дивлюся виключно їй у вічі. Не тому, що не хочу бачити всю її, а тому, що не можу терпіти більше. "Розрядитися" треба уже. 

Одягаю на неї халат, поки вона невідривно спостерігає за моїм обличчям. А сам ховаю очі. І кусаю губи. Свої.

А далі відбувається щось невидиме, але відчутне в повітрі: вона – йде, але з якимось дивним розумінням у очах. Ніби чекала, але не хотіла. 

Повертаюсь до вікна. Стомлено проводжу долонею по обличчю. Хай я буду покидьком, але краще таким...

В душ не йду. Лягаю спати.

Обіймаю!

Ваша Тая)❤️