Процедура повторюється ще два рази, і нарешті ці тортури закінчуються. У руки тицяють казенну нічну сорочку зі щільної тканини — величезну, безформну, з глибоким вирізом на грудях і плямами, які не виварила навіть найсильніша хімія.

Черговий напад болю накриває з головою. Санітарка допомагає видертися на каталку, і коридор знову пливе перед очима. Гуркіт коліс віддається в черепі важкою кувалдою. Попереду виростають масивні темно-зелені двері ліфта, фарба на яких місцями здулася та пішла тріщинами. Санітарка із силою тисне на кнопку, і десь у надрах шахти лунає натужний стогін металу. Нарешті паща залізного монстра розчиняється.

— Завозь, — кидає ліфтерка, знуджена жінка в синьому халаті, що сидить на низькому табуреті всередині кабіни. 

Ліфт смикається, змушуючи мене скрикнути від різкого болю в животі, та повільно, з ривками починає підйом. Кожен поверх відгукується здриганням платформи під каталкою. Нарешті решітка знову брязкає. 

— Четвертий. Пологове, — оголошує ліфтерка, навіть не дивлячись у мій бік.