Є речі, які найболючіше говорити саме тоді, коли любиш.

Елара знала це.

Вона стояла на ґанку, осіннє повітря пахло хвоєю і димом, і дивилася на чоловіка, якого не мала права любити. Мисливця. Чужинця. Людину, через яку її клан міг загинути.

І все одно сказала:

— Якщо те, що ти відчуваєш до мене, справжнє — ти мусиш піти.

Він опускає голову, і його лоб торкається мого — лагідно, повільно, як запитання. Я заплющую очі. Пахне деревом і димом — усім тим, що вже стало для мене «ним».

Коли він цілує мене, це несхоже на поцілунок біля водоспаду — той був радісний, легкий. Цей — інший. У ньому є відчай і прощання і злість на все, що між нами і що нас розлучає.

Коли ми відриваємося, у мене мокрі щоки. Я навіть не помітила цих зрадливих несподіваних сліз.

— Я не хочу тебе втрачати.

— Ти мене не втратиш. — Він обіймає мене. — Обіцяю.

Ми обидва знаємо, що це брехня. Але є брехня, яку вимовляють не щоб обдурити, а щоб пережити цю хвилину.

«Срібло між нами» — це історія про ціну правильного вибору.

Елара — вовчиця-цілителька, яка все життя тримала безпечну відстань між собою і світом.

Даріан — мисливець на перевертнів, який прийшов із завданням і залишився — сам не розуміє чому.

Між ними зграя, громада, таємниця, яку дідусь ховав двадцять років, і сестра, що ненавидить із причини, від якої серце стискається.

І одне слово, вимовлене в нічній тиші: Первісна.

Після нього нічого не буде як раніше.

Продовження цієї історії тут