​— Тобі страшно, Машо? Чи ти просто відвикла від того, що хтось бачить тебе справжню?
​Павло нахилився нижче, обпершись руками об стіл по обидва боки від неї, замикаючи її у своєму просторі. Марія підняла очі.
​— Чого ти хочеш насправді, Павле? Свободи для мене чи просто повного знищення Костянтина?
​— Я хочу, щоб ти згадала запах липи, — прошепотів він. — А все інше — лише засоби для досягнення мети.

❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️❤️

​— Ти чуєш себе? — тихо запитала вона, коли Костянтин нарешті вийшов, грюкнувши дверима. — Ти щойно пообіцяв убити людину… заради мене.
​— Він тебе б’є, — жорстко відрізав Павло. Його очі горіли тією самою руйнівною люттю, з якою він колись виходив на ринг. — Це не «людина».
​— А я для тебе хто? — Марія зробила крок ближче. — Причина? Привід? Чи, може, трофей? Ти кажеш, що витягуєш мене звідти. Але насправді… ти просто міняєш власника.
​У Павла на мить зникло повітря.
— Я не він.
​— Ти стаєш ним, — проциділа вона, і її голос зламався. — І знаєш, що найгірше? Ти навіть не помічаєш, як саме. Я не хочу обирати менше зло для себе, Пашо. Бо це не вибір. Це капітуляція. Я не річ. Не нагорода. І якщо ти хоч колись мене кохав — перестань вирішувати за мене.
​Марія розвернулася і вийшла. Двері зачинилися тихо, але цей звук був гучнішим за постріл.
​Павло залишився стояти, впираючись руками в підвіконня. Його план був ідеальним: знищити ворога, врятувати жінку, забрати її собі. Він не врахував лише одного.
​

Вона не хоче, щоб її забирали.

Чи є різниця між золотою кліткою та «рятівними» обіймами колишнього?

Читайте незабаром на Букнет: «БІЛА ВУАЛЬ»