Тихого вечора!

Запрошую до нового розділу!

✨✨✨

Ми обговорюємо подорож. Розповідаємо одне одному про те, що хочемо побачити, та кажемо про місця, де ще не були.

А потім, непомітно, наша розмова переходить на нас.

— Всеволоде, ти не шкодуєш? — раптом питає вона, зупиняючись. В її очах гуляє заклопотаність.

Я наче розумію, про що вона, але все ж уточнюю:

— Про що саме, Анно?

— Про те, що Влас дізнався про нас? Про те, що я поруч... Ти ж розумієш, чим це обернеться для тебе.

— Ні, Анно, не шкодую, — кидаю переконливо. — І навіть не думав шкодувати. І тобі раджу не думати про це. Жодної секунди. Бо ці думки лише вводитимуть нас в оману.

Вона дивиться на мене довго. Ніби вивчає мене та переконується, чи сказав я правду.

— А ти? — питаю у відповідь. — Ти не шкодуєш?

Анна робить крок до мене.

— Ні, Всеволоде. Я ні про що не шкодую, — тихо зізнається, пильно дивлячись мені в очі. — Я вперше відчуваю, що роблю все правильно. Що поруч той, хто зможе підтримати та захистити, а не навпаки.

Видихаю. Я щасливий. Нереально щасливий. Ці слова для мене важливіші за все на світі. Ще місяць тому я був ладен душу продати, щоб тільки їх почути. Притягую її до себе.

— Тоді не сумнівайся більше ні в собі, а в мені тим більше. Ти потрібна мені, моя кохана квіточко.

Книга тут...

Приємного читання!