Я ніколи не кажу, що я письменниця

Прохання «розкажіть про себе» заганяє мене в глухий кут.

Я живу давно, я займалася різними речами, я стільки разів змінювалася.

Я не знаю, хто я. Я шукаю відповідь на це питання, відколи себе пам’ятаю.

Чи ви  маєте на увазі мою останню модифікацію, останню модель мене?

Господи, на мене стільки всього  вплинуло, через що я покращувалася, погіршувалася, інакшала.

А якщо погіршився характер — людина теж погіршилася? Чи вона залишилася такою, як і була? Просто ніхто не бачить цього. Не бачить, як вона плаче або страждає. Зате бачать, як вона кричить, лається та трощить усе навколо.

Люди  питають: хто я, чого прагну, чому прийшла.

А  в голові одразу виринає минуле.

— Ти кого більше любиш: маму чи тата?

Підступне питання до маленької дитини. Я б вбивала кожного, хто його ставить. Такими питаннями  погані люди руйнують гарні стосунки.

Я відповідала: «Однаково». Я брехала. Маленькою я любила тата більше, потім маму, потім знову тата, знову маму… Наші стосунки змінювалися. Змінювалася відповідь. Та це питання не можна ставити, і крапка. І відповідати на нього не можна. Бо я любила і маму, і тата завжди, навіть коли ми сварилися, просто не завжди усвідомлювала, що люблю.

Так і хочеться сказати: «Я письменниця». Та я так ніколи не скажу.  Письменники — це ті, у кого надруковані книжки, а не ті, хто створює історії і ніколи їх не показує, тому я завжди кажу:

— Я ФОП.

Людина до мене:

— А чим займаєтесь?

— Усіляким різним. Зараз вчу українську мову.

— Як ФОП?

— Як ФОП — займаюсь усіляким різним, — гнівно пояснюю. — А як людина — вчу українську мову.

Я відбиваюся.

Я б’ю співбесідника навідліг.

Я не хочу відповідати на питання.

Я волію просто жити.

Я прагну писати.

Я мрію вільно говорити українською і  розуміти англійську.

Насправді я люблю людей, люблю спілкуватися, філософствувати.

Мені просто не подобається фраза: «Розкажіть коротко про себе».

Я не вмію розповідати коротко про себе. Завжди виходить якась брехня, навіть коли говорю правду.

Найнеприємніше те, що потім маю відповідати образу, створеному з кількох речень, коли я насправді — цілий всесвіт. Дізнатися про мене можна, лише проживши поряд життя.

Хай там як, я Лара. За паспортом — Макарова. Мій псевдонім — Кокура. Це прізвище мого коханого. Він завжди зі мною. Хоча його вже нема на цьому світі. Ні. Він не загинув на війні.

А ще нещодавно я відкрила сторінку на Букнеті й поступово викладаю туди нові й старі твори.

Я мрію навчитися писати такі твори, які будуть змінювати людей. Мені хочеться, щоб людина прочитала і задумалася:

Де вона?

Що робить?

Хто вона?

Навіщо робить саме це?

І знайшла ці відповіді.

Я теж їх шукаю.

Уривок із книги "Життя немов туман"