Мої любі та шалені. Сьогодні було опубліковано фінальну главу книги “Її, мій викладач”, з чим усіх вітаю. Якщо дочитали роман до кінця, то вже знаєте, що продовженню бути. Я планую зіштовхнути віч-на-віч головну героїню з колишньою дружиною Романа. Нехай вони живуть під одним дахом, а разом із ними обидві доньки та, звісно, головний герой. Це буде не просто суперництво, а запекле протистояння жінок із феєричним фаталіті у фіналі. Градус постійно зростатиме впродовж усієї історії, а ви спостерігатимете за перепитіями з перших рядів, відгадуючи, хто вдарить наступний.

Якщо ще не читали першу книгу, то перша сторінка ТУТ.

А якщо проковтнули фінал, то ось вам візуал наостанок:

Незабаром розповім, який надважливий літературний проєкт поки що забирає увесь мій час. Утім, хай там як, а я знайду час для продовження історії про Мілану й анонсую про початок публікації у блозі та соціальних мережах. Обов’язково підпишіться, щоб нічого не пропустити.

Уривок

Зазвичай викладач вбраний у сорочку, але сьогодні в двоколірному реглані — цим він не схожий на себе, ніби випадковий перехожий зайшов, аби привітатися. Але ж ті карі очі… Їх ні з чиїми не сплутати.

Я глибоко вдихаю й ховаю руки в кишені — там тісно через господарські рукавиці. Машинально їх дістаю й перебираю пальцями.

— Тебе моя донька підіслала? — запитую, трохи оговтавшись.

— Я сам захотів прийти. Вона лише підказала дорогу.

— Отже, ти вже знаєш, що… — поверхнево дихаю й відводжу очі в далечину.

— Що ти брехала мені? Так. Справжня Аліса все розповіла, хоча варто було мені запідозрити неладне ще раніше.

— Рома-а-ане… я не знала, як зізнатися. Не знайшла для цього миті. І так, розумію, що це звучить, як безглузде виправдання, але в той час я думала лише про те, як заохотити доньку навчатися. А те, що її викладач справить на мене незабутнє враження, було непередбачувано та навіть недоречно.

— Недоречно? — брови Романа піднімаються.

Він прямого, уважного погляду чоловіка мені спекотно та ніяково. Нещасні рукавиці скручую, як білизну після прання.

— Не подумай: я зовсім не шкодую, що вв’язалася тобі допомогти! Знала, як важко буває з дорослими дітьми, тому й хотіла зарадити. А після всього — ще й залишитися з тобою, — кожне слово дається з зусиллям, бо боюся бути відторгнутою.

— Настільки цього прагнула, що просто зникла, не розказавши правди?

Чоловік хмуриться, і в мене в грудях стискається.

Дякую, що ви поруч❤️

Ваша Кейт