Вітаю, любі читачі. Безплатна книга “Її, мій викладач” за крок до фіналу. Я вирішила поділитися тим, як бачу героїв, тому як приємний бонус нижче залишу візуали. І вже скоро нарешті опублікую довгоочікувану доленосну главу, яка назавжди все змінить для Мілани. Раніше не встигла її дописати, оскільки трохи прихворіла.

 - повсякчас у роликах наші герої оживають. Зазирніть — тут вже є дещо.

Уривок

— Скільки вам років, Алісо? — запитує викладач.

Я стискаю губи, стримуючи смішок.

— Достатньо, щоб поцілувати дорослого чоловіка.

— А я в цьому не впевнений. У нас обох можуть бути проблеми, а я хочу цього уникнути, — він ставить свою руку на мою й трохи стискає.

Я повинна розповісти всю правду, але ж колінця тремтять. Що як Роман розізлиться чи образиться? Я так довго йому брехала. Навіть тоді, коли ми стали ближчими. Розтуляю губи і спрагло вдихаю, а слів усе немає.

— Алісо, дякую, що вв’язалися в усю цю історію, — натягнуто каже Роман, а тоді вже й бере мене за обидві руки. — Я не хочу вас нічим засмучувати, але справді буде краще, якщо ми…

— Кому краще? — моє питання прозвучало чуттєво. — Ваша щаслива родина випадково не тому розпалася, що ви чините “як правильно”, а не “як відчуваєте”?

Якщо Роман із тих чоловіків, які живуть ілюзорними канонами, то краще йому й не знати, хто я насправді. Я не хочу пов’язувати своє життя з чоловіком, який сьогодні дарує турботу й шепоче найсолодші компліменти, а завтра — говорить, що це була помилка, щоб не осудила спільнота.

— Алісо, не ускладнюйте… — просить викладач, сильніше стискаючи мої пальці.

Навіть зараз я зауважую, наскільки він гарний чоловік. Високі вилиці, темне волосся, карі очі… Та найбільше розтікаюся не від його зовнішності, а від поєднання розуму, стриманості й внутрішньої сили.

— Ви не відповіли, чому розпався шлюб? — нагадую. — Я бачила світлини, де ви виглядали щасливим.

Дістаю телефон і змахую ним перед обличчям чоловіка.

— Алісо, я не готовий обговорювати особисте зі своєю студенткою, але в дечому ви таки маєте рацію. А тепер, будь ласка, припиніть наштовхувати мене на те, що зрештою знову завдасть вам шкоди. Я вельми вдячний за допомогу, але краще на цьому закінчити, — він погладжує поріз на моїй руці, жалісно дивлячись в очі.

Невже дійсно прийняв це рішення?

— Знаєте, Романе Авдієвичу, я від вас іншого очікувала після всього, що ми пережили! — різко видихаю носом, відвертаючись.

Я більше не приховую злості й розчарування. У мені вирує буря емоцій, оскільки Роман усе ж вирішив мене відпустити.

Та коли роблю крок назад, чоловік усе ж ловить мене за руку. Я відпихаю його, щоб не вислуховувати безглузді вибачення, але несподівано Роман рвучко мене притягує до себе й…

Біжіть до книги, не гаючи ні хвилини!

Ваша Кейт