Тихої ночі, любі! 

Запрошую до іще одного оновлення.

✨✨✨

— І що тоді? — тихо та розгублено питаю.

— Тоді ти поводишся на цю ситуацію, як чоловік, а не як ображений підліток, — спокійно каже хресний.

Миттєво напружуюся. Це камінь у мій город. Мені щойно вказали на мій же недолік, і від цього почуваюся не найкраще.

— Це зробити нелегко, — чесно зізнаюся.

— Зате можливо, Андрію. — Тиша в кабінеті стає густішою. — Замість того щоб злитися, — продовжує хресний, — спробуй зробити щось інше.

— Наприклад? — зводжу брови разом, бо не зовсім розумію, що хресний має на увазі.

— Квіти їй купи. Наприклад.

Дивлюся на нього і не вірю у почуте.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

— Після всього? — дратуюся, бо такі методи здаються мені примітивними.

— А що “після всього”? — він знизує плечима. — Ти ж сам нічого не знаєш напевно. А он скільки доказів, що все не так, як ти досі вважав.

Стискаю щелепу. Хресний має рацію, і з ним не посперечаєшся.

— Це виглядатиме дивно. — пильно заглядаю в його очі і питаю. — І чи не пошле вона мене з тими квітами на небо по зіроньку?

— Це інше питання, — посміхається Вадим Орестович. — Але квіти виглядатимуть як знак уваги, — спокійно відповідає він. — Звісно, якщо є бажання розібратися, а не знищити все остаточно. Зрештою, необов’язково квіти самому везти. У наш час все набагато простіше. Чи то мені тебе вчити... 

За продовженням сюди...

Приємних вражень!