Любі, ось і вийшла остання глава роману " Капкан для метелика"❗

Уривок ✨ 

Анджел ішов швидким кроком темною вулицею. Холодний вітер кусав шкіру. Він уже дістав телефон, щоб написати їй коротке «все добре», коли чорний автомобіль безшумно під’їхав збоку і зупинився поруч.
Вікно плавно опустилося.
Джонатан сидів за кермом. Спокійний, доглянутий, з ледь помітною усмішкою на губах. Ніби вони зустрілися випадково.
— Сідай, — сказав він тихо, майже дружньо. — Поговоримо як дорослі люди.
Анджел застиг. Кров ударила в скроні.
— Якщо ти думаєш, що я…
— Сідай. Або я зараз розвернуся і поїду до неї. Ти знаєш, що буде далі. Вона вже й так на межі. Не змушуй мене перевіряти, скільки вона ще витримає.

Анджел стиснув щелепу так сильно, що захрустіли зуби. Він сів на пасажирське сидіння. Двері зачинилися з м’яким, дорогим клацанням, відрізавши його від вулиці.
Джонатан повільно рушив темними провулками. Деякий час вони мовчали.
— Ти справді віриш, що можеш її врятувати? — нарешті заговорив Джонатан. Голос був рівним, майже ніжним. — Ти думаєш, що ти — її світло? Її рятівник? Ти просто наступний етап. М’якший, тепліший, з приємним запахом. Але вона вже звикла до мого холоду. Її тіло пам’ятає кожну мою мітку.
— Ти її зруйнував, — тихо відповів Анджел. — Шантажував, вбивав людей навколо неї, газлайтив до того, що вона сумнівалася в самій собі. Це не любов. Це хвороба.
Джонатан тихо засміявся. Звук був низьким і холодним.
— Хвороба? Можливо. Але чесна. Я ніколи не прикидався добрим. А ти? Ти прикидаєшся. Ти теж хочеш її контролювати. Просто називаєш це «турботою». Скажи мені, коли ти обіймаєш її вночі, ти не відчуваєш того самого голоду? Не хочеш, щоб вона залежала тільки від тебе? Не хочеш бути єдиним, хто може її заспокоїти?
Анджел різко повернувся до нього.
— Я не ти.
— Ще ні. Але з нею дуже легко втратити контроль над собою.

Підскажіть, ця книга має 389.000 символів, чи можу я змінити статус на завершену, чи треба ще дописати щось, щоб книга повністю відповідала критеріям конкурсу?

Дякую ♥️