Вітаю любі букнетівці!❤️

Оновлення Конкурентки вже у ваших книжечках:

Мимоволі занурююсь у спогади, випадаючи з реальності. Наче пірнула під воду — звуки глухнуть, контури пливуть, усе стає далеким і несправжнім. Зал засідань зникає. Залишається тільки він… і я. І наша пам'ять...

"— А от і наша дівчинка… — Толік із десятого «Б». — Іруся, пацани, завжди економить на проїзді й має дурну звичку ходити додому через хащі, а не дорогою. І зараз вона складе нам компанію в дорослих розвагах. Правда, Іро?

Наймерзенніший тип у школі повільно йде на мене. Поруч — двоє таких самих.

Роблю крок назад. Куди бігти — не знаю. Річка метрів за двадцять. До алеї — надто далеко. Не встигну.

— А вона мила.

— Еге ж. І мовчатиме.

— Німа, чи що?

— Якщо ні — стане нею.

Серце б’є так, що заглушає все! Навіть їхні голоси.

Я кидаюсь тікати… але.

Далі — все надто швидко... Руки. Чужі і грубі. Хтось тягне, хтось сміється...

— А ну відійдіть від неї! — чується позаду.

Чоловічий голос. Різкий та сильний. Від нього всередині стискається ще сильніше — але вже інакше.

— Я не повторюю двічі. — той самий голос, тільки тепер тихий. І від цього страшніший.

— А то що?! — огризається Толік.

Той, що зліва, відпускає мою руку першим і я не думаю — дію.

Жменя землі летить просто в очі тому, що наді мною. Він відсмикується, і його рука зникає з мого обличчя.

— С…!А потім щось сталося — третій кинувся тікати сам..."

 

Влад. Це він мене тоді врятував. Якби не він... не знаю, що зі мною зробили б ті виродки...

Опускаю погляд. Відчуття таке, ніби я щойно пережила це знову — шкірою, диханням, страхом. Піднімаю очі — і знову потрапляю у полон його глибокого погляду.

Він теж там був. Щойно.

А також на моїй сторінці ви знайдете посилання на спільні акаунти у телеграм канали, де зможете насолодитися уривками книг різних авторів.

Обіймаю кожного і кожну!

Мирного весняного дня!❤️

Ваша Тая)