Яка ж я була дурна...

Сьогодні я перечитую свій 11-й розділ і мені хочеться крикнути тій собі: «Що ти робиш?! Зупинись!». Але тоді... тоді все було інакше.
Тоді я вірила кожному його слову. Тоді я тремтіла від його дотиків у темній вітальні, поки в сусідній кімнаті спав мій син. Я ігнорувала слова батька про його минуле, я закривала очі на його грубість і запах алкоголю... Бо мені так сильно хотілося вірити, що він — той самий «справжній чоловік».
У 11-му розділі я описала ніч, за яку мені зараз соромно і водночас боляче:
 * Як я виправдовувала його грубість.
 * Як я тремтіла від страху, що син нас застукає, але все одно не могла сказати «ні».
 * Як я вірила, що він зміниться заради мене.
Зараз я інша. Зараз я бачу все це під іншим кутом. Але тоді... тоді я була просто жінкою, яка понад усе хотіла любові.
Дівчата, зайдіть і подивіться на цей мій «політ у прірву». Як ви думаєте, це була любов чи просто сліпа надія?
Читати тут: "Розбита я"