⌛️ Архів візуалізацій Таємниці Скарлет ⌛️

Щоб і читачам книги, і мені було зручніше. В коментар під книгою вже скоро посилання не будуть вміщатись, тому збираю все в одному місці.

Глава  1. Червона пані.

– Пані Скарлет?

– Це ж вона!

– Вона нарешті прийшла!

Ледь у дверях з’явилась висока, струнка жінка у вишуканій червоній сукні – ліниві спокій і тиша готельного ресторану Перлини розчинились у жвавому шепотінні.

Глава  2. Обранець.

– Вибач, люба. Трохи затримався, – награно лагідно продзюрчав він і потягнувся за її рукою.

Це не було ввічливим жестом, це було беззаперечним наказом. І попри всю нахабність і небезпечність, навіть вітальний поцілунок руки він примудрився зробити інтимним, гарячим і таким збуджуючим. Невблаганно наблизився і навис.

– Розумниця, – прошепотів на вухо. – Чудова сукня. Така зручна для… розваг.

Глава 3. Запах шторму

Скарлет мовчала і важко дихала. Зараз думки плутались. Напружені м’язи його твердого торсу, що притискався, промальовувались на ній навіть крізь жорстку тканину ідеально вигладженої сорочки. Закочені по лікоть рукава оголювали сильні скульптурні руки, що вперлись у стіну по боках від неї. Зап’ястя однієї інтимно оперізував масивний коштовний годинник, прямо як вона могла б опоясати його. Не руку, не годинником. Солодкі марення, нестримна жага. Гостре широке підборіддя виглядало ще гострішим у тінях. І цей темний, хижий погляд, що пробуджував всередині бурю.

Глава 9. Нова сукня.

– А що ти знаєш?

Він виглядав надзвичайно спокусливо. Спокійний, трохи грайливий. Половина обличчя у сутінках, адже світло лампи не діставало так високо. Верх сорочки, як завжди, трохи відкритий.

– Знаю, як шити сукні, – намагалась отямитись і не дивитись.

Кілька разів кліпнула і забігала очима, шукаючи порятунок у шматках тканин, манекенах, схемах на робочій дошці, що висіла на стіні.

– Чудово, а сорочки? – зухвало вишкірився Ліам і взявся розстібати ґудзики на своїй, вправно і швидко оголюючи міцний торс. – Мені якраз нова потрібна. Знімеш мірки?

Глава 10. Витвір мистецтва.

– Я вражений, – пролунав сильний чоловічий голос у повній тиші, а за ним одразу гучні, хльосткі оплески однієї пари рук, розрізаючи простір гострим лезом небезпеки.

Навіть лорд Гербер відійшов на крок убік, і на проході стало чітко видно їх власника. Зрілий, харизматичний чоловік у шикарному білому костюмі з масивною золотою брошкою. Високий, гарно складений, з темними, мов ніч, очима. Коротке світле волосся ідеально зачесане назад, скульптурне, гладко виголене обличчя. Він повільно, але впевнено наблизився до сходів і протягнув руку:

– Дозволите?

А вона могла не дозволити? Звісно ні, тому ввічливо кивнула і прийняла допомогу.

– Вже здогадались, хто я? – звабливо підморгнув чоловік.

– Можливо, – коротко уникнула відповіді.

– А ви… – вимогливо кинув він.

–  Звичайна смертна.

– О ні, – засміявся він, все ще не відпустивши її руки. – Ви зовсім не звичайна.

Глава 11. Кронпринц.

– Я відчуваю твій спротив, – Еліот теж зупинився і дивився в упор. – Зізнаюсь, це трохи мене збуджує. Але найбільше мене заводить покора.

– Я Вам не вірю, – парирувала Скарлет. – Покора  – це нудно для хижака Вашого рівня.

– Покора – це не нудно, – заперечив він, хитаючи головою. – Покора – це винагорода, доказ успішного полювання.

– То Ви вирішили мене вполювати? Якусь маленьку жінку в масці?

Він повільно кивнув і різко розвернув її до себе спиною. Міцно втиснувся в неї, накривши однією долонею її живіт, а другою рукою ласкаво стис за шию.

 

Глава 12. (Не)покора.

Він вдивлявся у темряву за панорамним вікном, не повернувши голови, не глянувши на мене.

– Пий.

І я випила. Скарлет могла би відмовитись і навіть вибити склянку з його рук. Я – ні. Це злило. Та я відчувала себе настільки незахищеною, зламаною, що боялась погіршити ситуацію.

– Тепер назвеш своє ім’я?

Він був впевнений, що так. Та це питання врізало мені ляпаса так дзвінко, що привело до тями. Скарлет – це версія мене. Отже я можу бути сильною.

– Навіщо? – холодно процідила. – Ви ж і самі можете його дізнатися. Обманом, маніпуляціями, примусом. Які там ще у Вас улюблені прийоми?

Еліот відволікся від вікна і перевів на мене очі, сповнені подиву. Він щиро вважав, що зламав мій спротив. Він смикнув губами, чи то болісно посміхнувшись, чи то беззвучно відкривши рота. Потім облизав їх і мотнув головою. Тиха, контрольована лють від розчарування.

– Примусу не було, – видихнув він.

– Прямого – ні.

– Добре. Я люблю ігри, – кивнув він самому собі. – Я дізнаюсь твоє ім’я і без тебе.

Далі буде…