Рецензії на Дарк-романи.

Дякую авторці Джул'єті Матикоті за чудову ідею марафону прочитання Дарк-романів. До вашої уваги рецензії книг, які випали мені.  

Анастасія Коулд, «Капкан для метелика».

Це справжній дарк, з перших сторінок. Похмуро, страшно, і з кожним розділом напруга тільки наростає.

“Батько вбив мою матір просто на моїх очах» – це одне з перших речень книги. І читач відразу розуміє, що буде моторошно і сумно.

Дівчина з біблейським іменем Лея переживає важке дитинство і стає художницею. Метелик, що летить на вогонь – це її картина, намальована для виставки у картинній галереї.

І ось її починає переслідувати таємничий чоловік на ім’я Джонатан. Зрозуміло, що картину з метеликом купує саме він. І починається переслідування. Вона бачить його усюди, чує його голос, їй не можна навіть зайти у кав’ярню без того, щоб не побачити його. Вона відчуває його спиною і намагається уникати його. Він стежить за нею. Він не просто дивний, він хворий на всю голову. Він погрожує їй: «Ти станеш моєю, або помреш!» Він бачить її. Він передбачає її дії. Він знущається над нею, іноді – грубо, іноді – з тонким знанням психології.  

Дуже добре описаний стан паніки, у яку впадає дівчина, – короткими, напруженими, моторошними реченнями.

Він робить усе, щоб вона залежала від нього, щоб постійно думала про нього, щоб не могла жити без нього. І вона потроху втягується в його гру, йде на дивні зустрічі, починає спілкування, схоже на дуель, в якій у нього є зброя, а у неї – немає. Він робить так, щоб галереї відмовляли їй у співробітництві. Він стирає її особистисть, наче гумкою. 

І ось Лея приходить додому до Джонатана. Він дає їй вибір. І вона вибирає – лишитися. Починається співжиття жертви і маніяка.

Не хочу спойлерити. Краще почитайте самі, не пошкодуєте. Мені, справді, сподобалось. 

Владислав Гришкевич, «Індіанець Джо».

Вестерн серед Дарк-романів. Несподівано? Так! Але чому б і ні?!

Перше, що хочу відзначити: це прекрасна мова, якою написана книга. Яскраві епітети, порівняння, багатий лексичний запас, гарно виписані деталі, вишукано побудовані, непрості речення. Комусь це, може, здасться складним. Але для мене читання «Індіанця Джо» стало справжньою насолодою.

Чудово описаний Дикий Захід у всіх своїх кольорах, так, що можна побачити і небо, і пустелю, і відчути на губах смак гарячого повітря, змішане з ароматом дерев і сухої трави, і навіть вколотися об кактус... І ось у цьому напівдикому світі, поділеному між двома цивілізаціями, доля зводить бідного індіанця Джо і багатого спадкоємця Найджела.  

І ось двоє... ні, не друзів, а випадкових знайомих, йдуть у шинок, відомий тим, що там працюють дівчата, танцівниці та офіціантки. Але ми усі добре знаємо, чим ті дівчата підробляють. Втім, серед роспусних дівчат є одна, яка не піддається на зваблення. Вона – індіанка, як і Джо. І має загадкове і чарівне ім’я – Анпейту, що означає «Сяюча».

Звісно, Джо закохується. Але тією дівчиною хоче заволодіти Найджел. Для нього це не кохання, а дика, первісна, звірина пристрасть. І він добре це розуміє. До послуг Найджела дві юні покірні покоївки, з якими він грається, коли йому заманеться. Але йому забаглося непокірної індіанки, і хоч трава не рости!

Гнітюча атмосфера дикого міста, брудні вулиці і будинки, вульгарний шинок з його не менш вульгарними працівницями і такими ж клієнтами – з одного боку. І розкішний особняк, у якому живе Найджел, витончений естет з нахабними манерами і брудними думками, – з іншого.

Я не буду розповідати про сцени насильства, які цілком відповідають жанру «дарк-роман». Раджу, щоб ви самі прочитали. Але через те насильство Анпейту змушена належати Найджелу, навіть якщо її серце рветься до Джо. Результат – жахливе співіснування дівчини поруч з насильником.

Закінчується усе моторошною сценою трагедії, яку не буду спойлерити, бо її варто прочитати.  Але правила конкурсу зазначають, щоб історія скінчилася хеппі ендом, хоча б умовним. У цій книзі, на жаль, цього нема...  

Лія Лісова, «Моє особисте пекло».

Героїня роману – Валерія, починаюча, але дуже амбітна журналістка. Вона має завдання – написати особливу статтю, якою вона могла б привернути до себе увагу, і подругу Кріс, через яку постійно вляпується у проблеми. Ось і зараз, рятуючи п’яну подругу з нічного клубу, Валерія випадково штовхає хазяїна клуба так, що той проливає віскі на свою недешеву сорочку.

І, як результат, з’являється ідея: влаштуватися на роботу в той самий клуб, щоб написати оту саму особливу статтю – про брудні справи Тимофія, хазяїна клуба. І між ними відразу зав’язуються певні стосунки: хитра гра, двобій. Цікаво, що розповідь ведеться від обох головних героїв по черзі, а тому читач може спостерігати за двобоєм з обох протилежних сторін.

До речі, у клуба символічна назва «INFERNO”, що означає пекло. А тепер подивіться на назву роману. Ага, точно, «Моє особисте пекло»! ?

У романі добре, з подробицями, описана уся внутрішня «кухня» нічного клубу. Серед клієнтів трапляються ті ще негідники!..

Потроху розкривається характер Тимофія. Так, у нього складне кримінальне минуле (те саме минуле, яке прагне розкопати Валерія для своєї статті), загибель коханої жінки... Він – типовий владний герой, який подобається читачкам: похмурий і суворий зовні, і романтичний усередині. Якщо героїні пощастить дістатися до тієї середини. ?

Кримінальне минуле – це майже завжди кримінальне сьогодення. Колишні подільники шантажують, втягують клуб у підсудні справи. Розповідь йде динамічно, цікаво стежити за тим, як розвиваються події. Пристрасть, злочини, погрози, таємниці з минулого, любовні трикутники та інші геометричні фігури... Словом, щиро раджу почитати тим, кому до вподоби такий жанр: суміш кримінальної драми з любовним романом.