Вона за мить просто зомліла і почала падати. Я встиг підхопити її за секунду до того, як її голова зустрілася із холодним асфальтом. Вона була вся мокра від дощу, але щоки і досі палали від злості. Вага її тіла для мене виявилася майже не відчутною. Мила моя рудоволоса дівчина була занадто тендітною для того лайна, через яке їй довелося щойно пройти. Я ненавидів себе за те, що змусив її це пройти. Та з двох бід треба обирати меншу. Краще зараз пережити розставання з моїм братом, ніж потім терпіти його приниження все своє життя. 

— Соня? Соня! — я злегка ляснув її по щоці, але реакції не було.

Дощ несамовито лупив по нас, я майже не бачив нічого навколо. Її шкіра дуже швидко стала крижаною, а губи почали синіти. Я ніколи не думав, що від емоційного потрясіння можна отак просто вимкнутися, але зараз мені було не до роздумів. Я мав діяти.  Підхопивши її на руки, я швидко закинув її на заднє сидіння свого позашляховика, підклавши під голову дорожню подушку. Я спробував розчути її дихання, воно було слабким, але все ж. Пульс прощупувався. Добре.  

Заскочив за кермо, відчуваючи, як вода стікає з мого одягу прямо на шкіряне сидіння. Начхати. Я розвернув машину через подвійну суцільну, ігноруючи правила, адже до розвороту було надто далеко.  Їхати в маєток батька було не можна. Надто велика вірогідність, що він притягне ту біляву повію в наш родинний маєток, щоб показати їй, який він золотий хлопчик. Він завжди так робив. Розігрував карту багатія. Цікаво, як воно вважати своїм те, що тобі не належить? Я швидко глянув на заднє сидіння і Соню, яка була в відключці. 

— Та й дійсно, Макс. Як воно? — я ударив долонею по керму і вилаявся. — Ну то нехай. Ти вважаєш родинний маєток своєю власністю, я вважаю її. На тому і зійдемося. 

Мій мозок швидко проклав маршрут від місця, де ми були до мого пентхаусу в центрі. Повезу її туди. Це було доволі далеко від випадкової зустрічі з моїм братом, але близько до приватної клініки одного з моїх знайомих, на випадок, якщо Соні потрібна буде професійна допомога.  Кожну хвилину я зиркав у дзеркало заднього виду. Вона лежала нерухомо, руде волосся було розкидане по сидінню мокрими пасмами. 

— Тримайся, мала, — процідив я крізь зуби, витискаючи з двигуна максимум.

Коли ми під’їхали до підземного паркінгу, я знову взяв її на руки. Вона була така крихітна в моїх руках. У ліфті я не міг відірвати погляду від її обличчя — навіть без свідомості вона виглядала так, ніби страждає. 

Бісовий молодший братик. 

Брат мого колишнього: ніч під забороною