У нас тут в коментарях під одним блогом завʼязалась невелика дискусія з Дієз Алго та Владиславом Гришкевичем, і я зрозуміла, що тему хочеться винести окремо, бо вона реально цікава і, здається, у кожного свій погляд.❤️
Суть проста, але водночас складна ✍️ :
Чи має значення, де саме відбувається історія? ✨ І як це впливає на наше сприйняття як читачів і як авторів?
⌛️ З того, що прозвучало в коментарях, я для себе виділила кілька різних підходів. ⌛️
1️⃣ Перша позиція - що локація не так вже й важлива.
“Читач все одно проживає історію через свій досвід.”
Тобто історія стає “своєю” незалежно від того, де вона відбувається. І тут логіка дуже зрозуміла.
2️⃣ Друга позиція - про відповідальність автора.
“Письменство - це готовність працювати з реальністю і витримувати реакцію.”
І це вже не про читання, а про те, що стоїть за написанням. Про сміливість піднімати теми, які можуть зачепити сильніше, ніж просто вигадана історія.
3️⃣ І от тут моя особиста позиція, як читачки, яка, здається, стоїть десь посередині.
Мені поки що легше заходять історії, де є певна дистанція. Коли події відбуваються не тут і не зараз. Не тому що вони “кращі”. А тому що так легше сприймати історію як історію, а не як щось, що занадто близько накладається на реальність.
✍️ Але як автор - я розумію іншу сторону. Писати історії, які відбуваються в Україні і піднімають складні теми - це зовсім інший рівень відповідальності.❣️
І я чесно скажу:
☘️ я поки до цього не готова.
Не тому що не хочу. А тому що це той крок, до якого треба бути підготовленою. І, напевно, для мене це буде наступна сходинка в письмі))
Тобто виходить цікава штука:
❤️ як читачка - я обираю дистанцію
☕ як автор - я розумію цінність наближення
І це трохи конфліктує всередині)))
Тож тепер ваш вихід)? Вам важливо, де відбувається історія? Чи ви більше про: “якщо чіпляє - неважливо де”
чи є різниця, коли це:
- десь далеко ❣️
- чи максимально близько до нашої реальності ⛅
І ще цікавіше, чи є у вас відчуття, що деякі історії “легше читати на відстані”? Бо, як показала ця маленька розмова в коментарях - у кожного тут свій досвід і своя точка опори. ✍️ І мені дуже хочеться зібрати їх більше!) ❤️
P.S. Назва блогу вийшла трохи клікбейтна))) Не знала, як активніше залучити всіх, хто побачить) Тож, якщо це вже занад-то - пишіть, і я її зміню))☺️
11 коментарів
Щоб залишити коментар, увійдіть в обліковий запис
УвійтиДумаю, тут усе значно більше залежить не від самої локації, а від майстерності автора. Бо сама по собі географія ще нічого не гарантує. Історія може відбуватись хоч у Києві, хоч у вигаданому місті на іншому континенті, хоч на орбітальній станції біля Юпітера — якщо автор не зміг створити відчуття живого світу, внутрішньої правди подій і емоційної або смислової опори, то читач усе одно залишиться зовні.
Так само, як на мене, не настільки вже принципово, від якої особи ведеться оповідь — від першої, від третьої чи через різних персонажів. Це радше інструмент. А вирішує все одно те, наскільки майстерно автор цим інструментом користується. Бо можна писати від першої особи й не дати жодного реального занурення, а можна від третьої — і читач буде проживати кожну сцену майже фізично.
Для мене ключове — це не “де саме” відбувається історія, а наскільки я в неї занурився. Якщо це фентезі чи фантастика — тоді одну з ключових ролей грає продуманість світу, його внутрішня логіка, закони, економіка, побут, взаємодія сил, тобто все те, що створює відчуття: так, цей світ існує, він не декорація.
Андрей Романенко (Black Silver), Дуже приємно це чути) насправді було б цікаво почути ваш погляд на мою історію✨ але подивилась в якому жанрі ви працюєте, і не впевнена що ви полюбляєте такі історії і сюжети, тож не буду наполягати) але якщо вам буде цікаво, приймаються не тільки сюжетні відгуки)) я тільки почала шлях повноцінного письма, ще й з публікацією на загал, тож фітбек дуже корисний, щоб визначити зони, які треба пропрацювати❣️
Мені, мабуть, ближче варіант “якщо чіпляє — не так важливо де”. Але водночас я дуже добре розумію те, про що ви пишете про дистанцію. Є історії, які легше сприймати саме тоді, коли між тобою і подіями є певний простір. Тоді можна глибше зайти в саму історію, а не ловити постійне внутрішнє накладання на реальність.
А от коли текст підходить занадто близько — він може бити сильніше, але й читати його важче. Тому, думаю, тут справді все дуже залежить і від теми, і від внутрішнього стану читача.
Вставлю свої п’ять копійок.
Мені, як читачу, абсолютно по цимбалах, де вібувається… а по великому рахунку, навіть все одно, що відбувається.
Для мене головне, щоб текст чіпляв, щоб було цікаво, щоб читалось легко,щоб викликав емоції, щоб був якийсь посил. А написано там може бути й про те, як завтра післязавтрашній день ковтне вчорашній.
Кожен читач по своєму сприймає один і той же текст – це відома річ. І це – нормально.
Писемнецтво, на мій погляд, це тільки один з видів самовираження особистості. Нічим там з «сміливість піднімати теми» чи «готовність працювати з реальністю» не пахне. В переважній більшості письменник пише з однієї простої причини – це потрібно йому. Решта – то декорації.
Не змогла пройти повз Ваш пост. Мені важливо популяризувати саме український контекст.
Зараз у мене в роботі два проєкти, де я свідомо відмовилася від дистанції:
Дарк-роман (БДСМ-естетика та реверс-гарем) — історія про бухгалтерку, психіатра, опера та шефа. Усе це розгортається у реальному часі на вулицях Житомира.
Фентезі-цикл, що стартує з Сум, де головна героїня — криміналістка-профайлерка Катерина — веде реверс-гарем на дев’ять чоловіків.
Такий підхід створює «ефект сусідніх дверей». Коли читач впізнає знайомий побут чи вулиці, навіть фентезі стає правдоподібним. Це додає тексту ваги та особливої гостроти.
А Ви готові зазирнути в таку «сусідську» реальність?
Магістр Анімарум, Навзаєм❤️ Підписалась на вас) маю надію не пропущу вихід цих історій) Натхнення!❤️
Ну, оскільки саме мій коментар в іншому блозі все це спровокував, внесу ясність для тих, хто не в темі) Мова, якщо що, не про те, що потрібно писати про українські реалії. А, грубо кажучи, про те, що: якщо є читаю український сучасний хорор чи слр чи детектив, то я волію, щоб героїв звали Дарина, Микита, Дмитро, а не Майк, Джон чи Жерар. І щоб події відбувалися по можливості в Україні чи були дотичними до неї. Тому що таким чином формується простір української літератури. Тому що таким чином ми пишемо про своє світосприйняття. І твори виходять самобутніми і оригінальними. А якщо ми користуємося моделями вестерна, коза ностри чи ще чогось, що належить іншій культурі. То для іншої культури ми і працюємо.
Дієз Алго, Так, звісно, книга в процесі! Якраз залила нові глави на автопостинг, о 06.00. тож історія набирає обертів. Уже написано понад 270 сторінок.
До речі, попри закордонні локації, у книзі є клаптик нашого менталітету: і сама героїня хоч і мігрантка, але з Дніпра, і її друг — патологоанатом, який відкрив ПВК та набрав команду з українців. Тож нашої культури та характеру там буде достатньо.
Наразі я працюю над циклом "Темні історії Малефича", події якого розгортаються саме в Україні. Місто, якого офіційно не існує (або яке вже почало проявлятися в нашій реальності), розташоване на Житомирщині, впритул до Зони відчуження. Маючи за плечима дилогію "Посмертя" про зовсім інший світ, я чітко бачу різницю між історіями "десь там" і "тут".
Коли пишеш про події у нас, доводиться добряче напружитися, щоб навіть фентезі виглядало достовірно. Тут читач може просто ткнути пальцем і запитати: "Чому воно там, якщо я поруч живу і знаю, що там інакше?". Тому критично важливо знати географію, ландшафт, напрямки доріг та природні особливості краю.
Для Малефича я виписав добрий десяток сторінок чернетки, де детально продумував усю інфраструктуру: від джерел постачання продовольства до штату лікарні, складу поліційного відділку та місцевих ринків, "щоб було як у нас", з усім наявним колоритом та особливостями Роботи — непочатий край, зате текст майже відповідає дійсності (хто без гріха, хай кине в мене камінь), а не скидається на казочку про Колобка. В уявному ж світі можна так не заморочуватися: там ніхто не перевірятиме логіку локацій чи маршрути героїв десь у тридев'ятому царстві.
Ана Харві, Дякую)))
Для мене в книзі головне не локація, а якість: вміння автора заінтригувати, розкрити задум, показати героїв так, щоб читач прожив емоції разом з ними і співпереживав їм.
Вень Чжулун, Згодна на 100%. Погану книжку не спасе те, що дія відбувається в Житомирі. А гарну не спаплюжить те, що місце дії — Карибські острови.
Я пишу переважно історичні романи. І не пишу практично в українському сетінгу. Це мій свідомий вибір, і я не планую шось змінювати у найближчі роки. Чому? В першу чергу тому, що я планую продвигати свою творчість в тому числі на англомовний ринок. В другу... Просто не хочу писати про шось інше.
Ана Харві, Згодна ❤️
Вітаю! Цікаву тему Ви підняли.. браво…
Скажу суто про себе: зараз для мене критично важливою є популяризація української культури, писемності та наших традицій. Тому як для авторки, локація та контекст мають величезне значення — це мій спосіб заявляти про нас. З іншого боку, як читачка, я отримую особливе задоволення, коли бачу Україну в творах. Це дає відчуття причетності та впізнаваності, якого зараз дуже потребує душа…
Магістр Анімарум, Дякую, пишаюся тим, коли це диктує Свідомість❤️❤️❤️
Дивне питання. На кшталт - яблуко має бути червоним чи круглим?
Яблуко може бути круглим, овальним ,зеленим , жовтим ,солодким або нестиглим. А може взагалі не бути у вашому меню.
І вічна дискусія між любителями запечених фруктів та поціновувачами смузі.
Чи це впливає на ваше бажання його з'їсти ? І так ,і ні. Хочеться лише зелених яблук . А завтра - лише соковитих корнішончиків . І взагалі сьогодні вибираю лише манго
Як авторка і читачка я хочу відкинути звичне мені і втекти до іншого світу. Це і про де, і про коли. Я свідомо не шукаю книжки про Україну, я не шукаю книжки про сучасний світ. Там є дуже круті книжки, ті які гарно написані, з дуже цікавою історією - але я туди потрапляю через примус(марафон) або коли прям зачепила десь інформація про них. Ну не хочу я ще й читати про те, що вже є і знаю. Мене захоплюють інші епохи, фентезі, магія, навіть якийсь космос, чужі планети, майбутнє. Я не хочу реальності в тих книжках, які читаю чи пишу.
Ана Харві, Саме так, але все одно саме нашу сучасність мені бачити не хочеться. Ну наприклад якийсь офіс, пекарня, університет(банальне повсякденне)... Якщо це наш світ, але про щось не типове - тоді ок, наприклад, ось на марафоні була книга Поліни Волкової Золото та попіл. Там наш світ, але локація максимально дальня, свій устрій і правила - і оце вже не те, що кожен день зустрінеш, тобто досвід, якого ніколи не мала.
Видалення коментаря
Ви дійсно хочете видалити повідомлення?
Видалити СкасуватиКоментар буде видалено назавжди.
Блокування коментування
Ви дійсно хочете заборонити можливість коментування?
Заборонити Скасувати