— Що тут сталося?! — здивовано розглядає мене Назаренко, поки я, усе ще скорчившись, намагаюся віддихатися.
— Ти мені скажи, Гришаню, — ціджу крізь зуби свистячим пошептом, — ти в мене ким працюєш?
— Начальником служби безпеки…
— Безпеки!! Чиєї?!
— Та твоєї…
— І?!
— Ти до чого хилиш, Артуре Филиповичу?
— До того, що ти зі своїми обов’язками погано справляєшся!
— Ну, вибач, не думав, що тебе треба від тендітної жінки захищати! — з неприхованим сміхом в очах відповідає старий друг.
— Тендітної? Та це якийсь спецпризначенець у спідниці, а не жінка.
— У сукні…
— Що?
— У сукні, кажу, а не в спідниці!
— Не виводь мене, Григорію… Вправлятися в дотепності на комусь іншому будеш! — кажу вже майже нормальним голосом.
Назаренко помічає мої розбиті кісточки пальців і несхвально хитає головою.
— Тобі не охорона, а гамівна сорочка потрібна!
— Та пішов ти!
— Ага… Машину викликати?
— Ні, я з розбитою пикою назад у зал піду!
— Ну, як хочеш…
— Знущаєшся?
— А що, так помітно?
Закочую очі, але злість як рукою знімає. Назаренко завжди вмів мене заспокоїти. Із самого першого дня нашого знайомства.