Знаєте... Бути вчителем у 16 років — це круто! Звісно, я розумію, що викладати на постійній основі — це величезна відповідальність. Це нескінченна підготовка, терпіння у поясненні матеріалу та готовність відповісти на ВСІ запитання (навіть найпідступніші). Будемо чесними: вчительська праця зараз недооцінена фінансово, а учні інколи можуть довести навіть найспокійніших «геніїв» до нервового зриву.

Але є й інша сторона медалі. Та, заради якої хочеться повертатися в клас.

Для мене, як для учня в ролі вчителя, відкрилися аспекти, що дарують справжнє щастя:

• Історія в обличчях (учням неймовірно подобається, коли на уроки історії я приношу костюми та реквізит. Це дозволяє їм не просто слухати дати, а відчути себе героями: від княгині Ольги та Ярослава Мудрого до сучасних захисників України)
• Сила гумору (навіть у темі про додатки в українській мові можна знайти місце для жарту. Для 5–6 класів це життєво необхідно, щоб тримати фокус)
• Уроки ЗБД як окремий вид мистецтва (я люблю викликати учнів до дошки й ставити їм «життєві» питання. Наприклад: «Якщо друзі пішли в кіно і не покликали тебе — це привід для оголошення громадянської війни?» або «Кого ти обереш: друга з павербанком чи друга, чия бабуся пече найкращі пиріжки?»)

Я щасливий, що можу дарувати дітям незабутні моменти. Відчувати їхню повагу та любов — це безцінно. Я намагаюся робити уроки максимально драйвовими й не шкодую високих оцінок. Приємно чути від учнів та їхніх батьків, що мої «дванадцятки» буквально рятують чиїсь табелі!

За моїми плечима вже чимало проведених уроків у рідній 294-й школі міста Києва. Мені подобається ця роль, подобається бути для них не просто вчителем, а й «Королем Знань».

Мій висновок: працювати вчителем можна і варто, якщо підходити до цього з душею та своїми «фішками». Сподіваюся, попереду ще багато цікавих уроків, бо я справді люблю дітей і завжди готовий ставити їм заслужені 12 балів!