Дякую чудовій і креативній Тетяні Губоній за незвичний флешмоб оповідань.

Не буду брехати, спочатку злякалась, бо не очікувала і ніколи не мала подібного досвіду. Мої ідеї приходять не в картинках, а у снах. Ну, кожному своє. Та я вирішила ризикнути.

Головна умова – яскрава весняна картинка (хоча Тетяна й запропонувала свою та дозволила учасникам обрати й іншу). І мені така трапилась. А якщо придивитись уважно, то як ж тут не написати оповідання.

Це був той самий день, який називають найщасливішим, і згадують до останнього подиху. Той день, коли два закоханих серця нарешті обирають бути разом. І заради, і всупереч.

Астра і Майкл не хотіли пишних бенкетів і галасливих церемоній. Їм не потрібні були свідки, щоб підтвердити всю серйозність і щирість їх намірів. Зранку вони покінчили з усіма формальностями, і тепер могли насолоджуватись близькістю одне одного від сьогодні і на віки вічні. Ноги самі понесли їх до парку, де вони колись познайомились.

Дівчина одягла улюблену сукню. Невагому і білу, мов хмаринка. Вона ідеально пасувала і їй, і нагоді. Чоловіку ж довелось стряхнути пил з випускного костюма. Він знав, Астра би не образилась на джинси і футболку, головне, хто поруч, а не обгортка. Та Майкл хотів відповідати своїй неймовірний дружині.

О так, він нарешті міг називати її дружиною офіційно, і від цього за спиною наче крила виростали. І в неї теж. У величезному, безмежному світі дві рідні душі знайшлись, зустрілись.

Вони бігли по стежкам старого парку, за руку, усміхаючись теплому сонцю пізньої весни. Аромат квітів заповнював легені відчуттям волі і радості. Вони минули акуратні клумби, блискучі фонтани, чисті алеї. Стрімко дібрались до чагарників. І обнімались, цілувались у безлюдних закутках. Як раптом почули:

– Ня-яв!

Тихе, жалісне, пискуче.

– Ня-яв!

– Ти чуєш, Майкле?

– Так, але де?

Вони завмерли і прислухались. Мовчки, сконцентровано. Це була дальня, стара частина, куди майже ніколи не доходили звичайні відвідувачі. Вони слідували за звуком, що лунав із завзятою, мірною періодичністю.

– Дивись! Тут!

Майкл підняв голову і побачив на дереві рудого кота.

– Ох, малеча, як ти туди заліз?

Астра кинулась до стовбура, не роздумуючи. Та гілка, на якій плакав пухнастик, була занадто високо.

– Ми маємо його дістати, – дівчина повернулась до свого чоловіка, сповнена  рішучості.

– Дістанемо, – кивнув він. – Треба якось дотягнутись. Давай я тебе підсаджу.

І не гаючи ні хвилини вони прийнялись за порятунок.

– Ня-яв!

– Підійди ближче, Майкле.

Та нічого не виходило. Кіт все пищав, а гілка була так далеко. Втім здаватись ніхто з них не думав.

– Сонечко, – лагідно звернулась Астра. – Йди до мене, ближче. Я тебе спіймаю, обіцяю.

Кіт неначе зрозумів її, потягнувся. Обережний крок, другий. Кігті зісковзнули, і руде нещастя, мотиляючи лапами полетіло вниз. Дівчина кинулась до нього і схопила.

– Няв.

Кіт завмер, очі перелякані. Та він довірливо боднув руку рятівниці і замуркотів.

Астра розвернулась до Майкла з німим проханням в очах.

– Він тебе обрав. Як і я, – посміхнувся чоловік.

– Угу, – схлипнула дівчина.

– Заберемо до себе?

– Угу, – сльози покотились самі по собі, щасливі сльози.

Саме зараз, знову, Астра зрозуміла, що вийшла заміж за найкращого з чоловіків. Вона завжди мріяла про кота. Батьки не дозволяли, колишні не розуміли, а Майклу вона прямо ніколи не казала.

– Буде талісманом нашого кохання, – чоловік підійшов і почухав рудого за вухом.

– Так і назвемо, Талісман.

Передаю естафету: Morwenna Moon, Лія Лореляйн, Микола Кіт.

Вибачте, якщо що. Так обрало моє серце ❤️