Стільки років...

Це більше не той хлопчик, якого я пам’ятаю та якого кохала тим щирим, першим дівчачим коханням. Переді мною стоїть чоловік, від якого віє владою та нечувано великими грошима. На ньому смокінг, що сидить ідеально, та я мимоволі помічаю холодний блиск платини на манжетах. Його плечі стали ширшими, погляд — жорсткішим, а в кожному русі відчувається впевненість хижака, який більше ні в кого не просить ні на що дозволу. І тепер він виглядає так, ніби може купити все: і цей вечір, і все моє життя на додачу.

Артур обертається, і наші погляди зустрічаються. Час просто перестає існувати. Зникає музика, гаснуть голоси гостей. Я бачу, як він на мить кам’яніє, як його щелепи стискаються точно так само, як тоді, коли я пропонувала йому гроші на костюм до випускного.

Він мене впізнав. І за його зціпленими щелепами бачу, що нічого не забув…

Минуло двадцять сім років — ціле життя. Нескінченна вервечка днів, у яких я вчилася не озиратися назад. Я стала іншою. Я звела стіну між собою та навколишнім світом і звикла рухатися тільки вперед, не шкодуючи ні про що. Але час виявився безсилим... Я досі пам’ятаю і його, і те, як легко він мене зрадив.

Георганов дивиться на мене сповненим ненависті поглядом, який так не в’яжеться з усмішкою на його обличчі.

Розправляю плечі й роблю перший крок назустріч. Шоу має тривати, навіть якщо всередині мене зараз кричить та сама дівчинка, кохання якої він продав за десять тисяч доларів.