Фрагмент з книги...

Я відчувала на собі погляд, що буквально пропалював. Погляд, який обіцяв мені всі кари небесні за цю витівку.

Не знаю, за які гріхи, але, схоже, карма вирішила відігратися на Арсенові всерйоз.

Ми стали в затор. І не просто стали — судячи з равликового руху, надовго.

Час — майже обід. Зранку я нічого не їла: нервувала, боялася запізнитися.

І тут, ніби за замовленням:

— Діти, а ви голодні? — озвалася бабуся.

— Дуже, — чесно відповіла я.

— Так у мене тут є… — підхопив чоловік. — Донька таких пиріжків напекла! — з гордістю додав. — Смачнючих!

— А з чим? — невинно поцікавилася я, виразно почувши скрип дорогих вінірів поруч.

— Є з картоплею. А є з капустою та часником. Оці — мої улюблені.

— А можна мені з капустою?

І от уявіть.

Салон непристойно дорогого авто. Усередині пахне не просто освіжувачем — а парфумом, який не кожен може дозволити навіть собі, не те що машині.

І я така…

Беру пиріжок із капустою та часником. Надламую навпіл.

І в салоні миттєво розливається таке амбре…

Будь-який французький парфум уже підняв би білий прапор із криком: «Господарю! Я зробив усе, що міг!» — і сховався б у найдальший кут.

— М-м-м… — простогнала я, вдихаючи цей ядерний аромат. Хоча, якщо порівнювати з киплячим «чайником» на сусідньому сидінні, запах був ще не на повну силу.

— А я що казав! — з гордістю промовив чоловік. — Розумниця моя донька. Красуня. А готує — як богиня!

Батьківська любов із роками не слабшає.

— Дякую вам величезне, — щиро сказала я.

І перш ніж відкусити, простягнула половинку водію.

— Будеш?

«Тобі кінець», — прочитала я по його губах.

— Як хочеш, — знизала плечима й, не витримавши голоду, відкусила великий шматок.

Пиріжки й справді були чарівні. Хіба що часнику, на мій смак, трохи забагато.

— Яка ж ви все-таки гарна й добра пара… — зворушено мовила бабуся.

І ось тут мене накрило.

Шматок пиріжка пішов не туди. Я закашлялася, не встигнувши прикрити рот. Крихти й капустина розлетілися по салону. Пару шматочків навіть прилипли до лобового скла.

«Капець», — промайнуло в голові.

Чесно? Я боялася подивитися на Арсена. Лише краєм ока помітила, як він з абсолютно кам’яним обличчям струшує з рукава дорогого піджака пару капустинок.

Я повернулася до бабусі.

— Що ви… — продовжуючи кашляти, заперечила я. — Ми не пара!

— Невже? — вона щиро здивувалася. — У вас такі яскраві стосунки!

— Це мій дядько… — нічого розумнішого в голову не прийшло.

— Вісім, — почула я його шипіння крізь зуби.

— Що вісім?

— Разів. За сьогодні я вже вісім разів подумав про вбивство, — абсолютно серйозно відповів він.

— Щось він надто молодий для дядька… — засумнівався чоловік.

— Пізня дитина, — спокійно відповіла я, розуміючи, що вбиваю останні цвяхи у власну домовину. Але після такого він точно не захоче навіть дивитися в мій бік.

— Самі розумієте, характер не цукор… — з розумним виглядом додала я. — Але ми все одно сім’я. Правда ж, дядечку?

Арсен дуже повільно повернув голову.

І я зрозуміла — пора тікати.

Його погляд уже не просто кипів. Там формувався чіткий план. А з його грошима будь-який адвокат зітре мене без зайвих зусиль.

Ми якраз під’їжджали до будинку бабусі.

Час діяти.

— Я теж вийду, — твердо сказала я. — Допоможу донести сумку. І хлопця свого дочекаюся — він мене зустріне й проведе.

У його очах я буквально читала повільне розчленування.

— Ти ж довезеш чоловіка? — кинула я, навіть не чекаючи відповіді, й вийшла з машини.

Арсен теж вийшов, допомагаючи дістати сумку.

— Дякую, — вперше сказала я йому.

— Ну що ти, племінничко… — примружився він і, нахилившись до самого вуха, прошипів: — Думаєш, можеш мене так кинути?

Буду дуже чекати на ваші враження...