Начебто не схожий...

— Привіт, зятю, — поблажливо вітається Галланас, спричиняючи в мене напад роздратування. 
Найменше мені зараз хочеться спілкуватися з батьком моєї дружини! Хоча… Дещо мені треба в нього з’ясувати. І зараз цілком слушний момент. 
Підходжу до столу, сідаю в крісло, поки він його не зайняв, і киваю йому на стілець для відвідувачів. Галланас зі зітханням сідає. 
— Ніякої в сучасної молоді поваги до старих… 
Проковтую бажання сказати щось паскудне, на кшталт — повагу ще треба заслужити… Але не ризикую псувати стосунки з міністром фінансів. Ані мені, ані Південному Королівству це на користь не піде. 
Але неприємне запитання до нього в мене є. 
Дістаю із шухляди столу записку, знайдену в речах помічниці кухаря, яка втекла, і простягаю її непроханому візитеру. Галланас лише ковзає поглядом по листку та недбало кидає його на стіл, підтверджуючи, що не вперше його бачить. 
— І? 
— Це ви написали? 
— Хіба я схожий на ідіота, щоб зізнаватися в подібному? — трохи насмішкувато дивиться на мене міністр.