Я вийшла в коридор.

Двері кабінету в кінці коридору стояли напіввідчинені — широка смужка жовтого світла лягала на підлогу. Я йшла тихо, і ще до того як підійшла — почула голос. Жіночий. Знайомий.

Ліліана.

Я сповільнилась мимоволі — не зупинилася, але крок став легшим, беззвучним.

— Доріане, — голос її тремтів, надто виразно для людини, що не старається. — Я не могла більше мовчати. Ти знаєш — ти завжди знав — що я відчуваю. Роками. Я чекала, я думала що ти... що ми...

Пауза. Я підійшла ближче.

— Ліліано. — Його голос — рівний, стриманий, з тією особливою холодністю, що означає не жорстокість, а межу. — Не треба.

— Треба! — різко, з відчаєм, що вже не вміщається всередині. — Ти одружився на ній, і я мовчала. Терпіла. Але я не можу дивитись як ти...

І тоді я почула — легкий, швидкий рух. Шелест тканини.

Я штовхнула двері.

Вони стояли біля столу — він і вона. Її руки на його плечах. Її губи на його губах. Вона притискалася до нього усім тілом, ніби намагалася розчинитися в ньому. А він…

Він побачив мене першим.

Щось пройшло по його обличчю — швидко, миттєво, щось схоже на... але я вже не дивилась.

— Вибачте, що перебила, — сказала я рівно.

І закрила двері.

Завжди ваша Єва Сова