"Спокута" - спойлер

Любі читачі!

На роман “Спокута” відкрито передплату. Наразі ціна мінімальна, знижок від неї не буде.

У нас попереду ще чимало подій. А поки що пропоную вам спойлер.

Спойлер

У призначений час я входжу в зал ресторану і прямую до столика в супроводі адміністратора. На мене вже чекають.

Першою помічаю Тетяну, з якою ми познайомилися напередодні. Вона привітно махає мені рукою.

Переводжу погляд на її боса й обмираю. Коли я їхала до Одеси, то допускала, що ми зустрінемося. Усім відомо, що місто-мільйонник – насправді, велике село. Але я абсолютно не готова працювати на нього. У мене немає ні краплі бажання облаштовувати й прикрашати його майбутнє сімейне гніздечко. Занадто боляче і принизливо.

Помітивши мене, Богдан схоплюється і робить крок назустріч. Дивиться здивовано. Не очікував?

Дуже хочеться розвернутися і втекти. Однак я стримуюся і підходжу до їхнього столика, начепивши ввічливу маску привітності.

– Здрастуйте, Тетяно, – звертаюся до його коханки, яка мене найняла й запросила сюди… 

Богдан вітається, але я його не слухаю. Мені потрібно закінчити фразу і швидше звідси забратися.

– Я маю перепросити. У мене змінилися обставини. Я не зможу взятися за ваш проєкт.

– Як? Чому? – дівчина розгублено плескає нарощеними віями.

На щастя, моє становище дозволяє не пояснювати причин. Сподіваюся, вона в змозі додумати їх собі сама.

– Всього доброго, – сухо прощаюся з обома й розвертаюся, щоби піти.

– Зачекай, – Богдан хапає мене за лікоть. Недозволене нахабство! – Таню, ти на сьогодні вільна. Далі я сам, – він кидає помічниці, не відпускаючи мене.

Він тримає не надто сильно, але досить міцно.

– Поговоримо?

Битися з ним чи сперечатися на весь зал я не буду. Опускаюся на відсунутий для мене стілець. Богдан сідає навпроти. Я намагаюся не надто витріщатися на нього, але це дуже непросто, бо цікавість перемагає..

За час, що ми не бачилися, він… погарнішав, якщо це слово можна застосувати до чоловіка. Судячи з усього, справи в нього йдуть чудово. І це не може не тішити.

Він теж розглядає мене й не поспішає почати розмову. Щелепи міцно стиснуті. Цікаво, що його більше здивувало й напружило – сам факт нашої зустрічі чи те, що він бачить?

– У тебе хтось є?

Недоречне запитання, з огляду на те, що хвилину тому за столом сиділа його коханка. Але грати з ним я не збираюся, а тому хитаю головою.

– А був?

Повторюю рух.

Куточки його губ повзуть вгору. Зовсім трохи, але я помічаю. До чого б це?

– Даси мені шанс?

Йому вдається мене здивувати.

– Шанс – на що? – вирішую уточнити. Може, я неправильно зрозуміла, і він говорить про дизайн свого нового особняка, який за жорстоким збігом обставин виявився будинком моєї мрії?

– На все. Абсолютно на все…