Весь вечір і більшу частину ночі писати, розвиваючи сюжетну гілку, яка здавалася геніальним осяянням, а закінчилася... повним глухим кутом. І це при тому, що я вже мала чіткий план, купу чернеток і працювала над старим сюжетом, який ми з героями вже давно «затвердили».

Але коли у гру вступає Його Величність «А що, як?..», персонажі дивляться на мене з німим питанням: «Мадам, ви взагалі при собі?» Проте розуміють, що мадам уже понесло, тому лише скрушно хитають головами й підкорюються.

Цього разу мене вистачило на три цілком пристойні розділи. Аж поки я остаточно не зрозуміла: попереду навіть не сюжетний тупик, а вже зовсім інша книжка. Моя спроба підсилити роль одного з героїв була приречена на поразку — хіба що я хотіла б повністю розчавити та зламати їхні характери.

Тому цікаві, але абсолютно чужорідні для цієї історії сторінки відправилися в архів. Мої герої нарешті полегшено зітхнули і обдарували мене презирливим:

— Ну, ми ж казали...

Чи шкодую я про згаяний час? Анітрохи. Я спробувала «на зуб» їхню витримку, перевірила структуру сюжету і вкотре переконалася: мої герої мають справжній внутрішній стрижень. Я дала шанс тому самому «інсайту», і нехай він не спрацював зараз — він зачекає свого часу в іншій історії.

Дорогі читачі та колеги, а як ви вважаєте: краще, щоб герої були слухняними ляльками в руках автора, чи щоб вони мали власну волю, навіть якщо це змушує переписувати цілі розділи?

Бували у вас такі марафони «не в той бік»? Чи ви прихильники суворого плану?