Вітаю, любі читачки і читачі!

Можливо, ви зауважували, а, може, ще ні, що у мене є цілих дві історії про зустріч через роки і спільну дитину. Є дві пари, дві донечки, які росли без своїх татів, але водночас це кардинально різні історії.

#1❤️ Він покинув її в найжорстокіший спосіб — розірвав стосунки, знаючи, що вона вагітна. Випадкова зустріч через десять років крає серця обом. Вона злиться, бо він ні разу не спитав про їхню дочку. А він свято переконаний, що… що їхньою донькою опікується якраз він сам.

Уривок:

— Я був у тебе першим.

— І що з того? — Злюся.

— Я лише хочу переконатися, що ти щаслива, кохана, що у тебе все добре.

Від його нахабства мені перехоплює дух. Як тільки сміє говорити про таке, коли сам зробив мене нещасною десять років тому?!

— Я щаслива, кохана, у мене все добре. Задоволений?

— Ні. Не вірю. За вечерею я не бачив кохання. Що мені для тебе зробити?

— Дай спокій, більше мені нічого від тебе не треба!

Стас зітхає. Робить ще пів кроку до мене.

— Справді? І за чоловіка не проситимеш? Він, здається, дуже хоче продати мені плитку.

Я опускаю голову, зціплюю зуби. Тихо кажу:

— Чого ти чекаєш? Що я зараз на колінах тебе благатиму підписати угоду з Павлом?

— Ні, благати не треба. Мені потрібно тільки одне твоє слово. Скажи, мені твого чоловіка потішити й збагатити чи вказати йому на його місце, збити з нього пиху?

Я різко піднімаю на Стаса очі. Погляд у нього невеселий, пробирає мене до кісточок.

І це спантеличує. Я зовсім не цього чекала від нашої зустрічі. Чого завгодно, а не цього. Чекала виправдань і спроб вимолити в мене прощення. Чекала допиту про нашу дитину. Чекала навіть глузувань, погроз, наказу не згадувати минуле. Але що це він зараз робить? Пропонує мені допомогу?

Я обіймаю себе руками. Голос тремтить, і дуже важко дати з цим раду.

— Чому б я мала просити відмовити моєму чоловіку у співпраці?

— Хоча б тому, що він до тебе ставиться як до… — Стас уриває себе, мотає головою. — Дурень твій Павло. Набряки й зайва вага? Тому не хоче другу дитину? Я був би щасливим на його місці, якби мав нагоду бачити тебе з набряками й зайвою вагою…

Як він може таке казати?!

— Ти мав нагоду! — кричу, бо більше триматися не можу.

ЧИТАЙТЕ КНИГУ ТУТ

#2❤️ Вони ніколи не були парою. Була тільки одна ніч — випадкова й жорстока. Їй залишилася вагітність. Йому — муки совісті на довгі роки. Але ось вони зустрічаються знову. Він її впізнав, вона його — ні. А головне, він тепер знає, що є батьком її доньки, а вона навіть не здогадується про це…

Уривок:

— Чому ти не сказала, що маєш дитину?

Коли повернувся до неї обличчям, був білішим, ніж сусідня стіна чи жалюзі на вікнах.

— Ви не запитували...

— Миросю...

— Я знаю, що мала сказати, про таке треба попереджати роботодавця, якщо це може вплинути на роботу. Я хотіла розповісти після випробувального терміну.

— Чому не одразу? А ще... Тоді у торговому центрі... хіба не Софійка з тобою була? Чому назвала тебе тьотею?

Мирося прикусила губу і опустила голову ще нижче. Хотілося плакати.

— Мене звільнили з попередньої роботи через дочку. Багато кому самотня мама в тяготу як працівниця... А Софійка просто не хотіла мене видати.

Самотня мама.

Він не знав, не розумів, що відчуває. Не було такого слова, щоб описати весь відчай, прикре усвідомлення, біль від того, що дізнався. Якщо раніше просто мучила совість, то тепер серце розривало від люті на себе, від образи, від гіркоти.

Вісім років. Прожив майже вісім років, не знаючи про вагітність, про дитину!

Але, може, все-таки... Є ж мікроскопічний шанс, що не він? Є ж?

— Батько Софійки...

— У неї немає батька. Лише я.

Мирося набрала повні легені повітря і вже готувалася просити не звільняти її, коли Остап підхопив зі столу теку.

— Ось, візьми. Це рахунки, чеки й звіти з мого будівельного магазину. Ним керує мій тато, казав, що там якась плутанина з податками і видатками, не сходиться. Можеш подивитись? У робочий час, звісно. Оплата за це буде окремо, як премія до основної зарплати.

Вона взяла задерев'янілими пальцями теку і прошепотіла:

— То ви мене не звільняєте?

— Звільняю? Ні. Чому б я мав? Ти добре робиш свою роботу.

Остап щосили намагався говорити незворушно, змінив тему на робочі питання, бо не міг впорядкувати думки, боявся видати себе зайвими розпитуваннями і взагалі не знав, як бути далі.

А Мирося видихнула, притисла теку до грудей. Її щокою скотилася самотня сльоза. Сльоза полегшення.

Він заворожено подивився на ту сльозинку, став ближче і витер мокрий слід фалангою пальця.

— Не плач. Все гаразд. Вибач, якщо налякав тебе.

Йому хотілося обійняти її, вткнутися носом у м'яке волосся, попросити пробачення, розповісти все. Але як би це звучало?

"Миросю, я, здається, батько твоєї дитини"?

ЧИТАЙТЕ КНИГУ ТУТ

Обирайте для читання обидва романи, емоції від них обіцяю!

***

Більше спілкування у телеграм-каналі тут

Моя сторінка в інстаграмі

Моя сторінка в фейсбуці