Помітивши відблиск сонця на склі та металі з боку західної стіни, Кель зреагував миттєво. Ще до того, як залунали перші постріли, він обхопив Міру за плечі і впав разом з нею додолу, одночасно намагаючись прикрити її собою.

Кулі вибили кам’яну крихту з чималенької гранітної брили, що лежала поруч, щось боляче дряпнуло щоку.

...

Кель відчував, як поранена щока кровоточить – та наразі його це геть не хвилювало. Ситуація кількаденної давнини повторилась майже один в один… Тільки тепер ельфійка була притиснута до землі, а він був згори, міцно тримаючи її в обіймах. Обличчя до обличчя, невідривний погляд в очі одне одного, стукіт сердець, що перегукувались між собою…

– А ти, бачу, не впустиш жодної нагоди пообійматися, промінчику, – з ледь вловимою усмішкою промовила Міра. – Але, як би мені не було приємно – давай, мабуть, відпускай мене… Бо треба щось вже робити.

Дзен, щойно зачувши постріли, теж з реакцією не забарився. І перш за все подбав про “підопічну”, причому сильно не церемонячись – дав Тріні підніжку, збивши її з ніг. І майже одночасно сам упав набік, швидким рухом скидаючи рюкзак, займаючи позицію за каменем та знімаючи з запобіжника “Гарнюню”.

– В тебе все ще кров іде, світленький, – підійшовши до ельфа, Міра обережно торкнулась пальцями його щоки. – В тебе є оте твоє зілля, щоб намастити?
– Якраз цілющого й нема, – зітхнув Кель, накривши її долоню своєю. – А у Дзена в аптечці, схоже, препаратів обмаль… Та загоїться саме, пелюсточко. То подряпина…

(зображення клікабельні)

✍ Запрошую до прочитання:

А кому цікаво, коли, як і з чого все починалось - перша частина осьде: