Крізь привідкриті повіки пробивалось яскраве сяйво – сонячні промені вже на повну хазяйнували в кімнаті, даючи зрозуміти – вже, напевно, полудень.

Міра прокинулась.

Перевернулась на спину – до цього вона лежала на правому боці, підтягнувши до себе коліна та обійнявши подушку. Потягнулась – повільно, знехотя.

Вставати відчайдушно не хотілось. Тіло було максимально розслабленим, вона все ще відчувала приємну знемогу та солодкий післясмак… того, що було вночі.

На задньому дворі бази був невеличкий садочок, біля якого вгадувались обриси городу – ті, хто будував це місце, вважали, що неофітам та їхнім наставникам не завадить запас свіжих овочів та фруктів. Після того, як колишні господарі пішли, рослини здебільшого або погинули, або здичавіли, а деякі під впливом магічної аномальної активності навколо перетворились на щось геть інше.

Хто б сумнівався, що Тріна знайдеться саме тут.

Травниця акуратно зрізала плоди з якогось дерева, що колись, за сукупністю зовнішніх ознак, було яблунею. Під ногами в неї лежав на землі клунок, вже наполовину повний іншою “здобиччю”.

– Раночку! – весело привіталась ельфійка, підходячи.
– О… привіт, – Тріна скоса глянула на неї, її щоки вкрив легкий рум’янець.
– Ану, ану, – Міра уважно придивилась до неї, – що вже сталося?
– Та нічого, – збентежено відповіла дівчина. – Тихіше не можна було? Ну, вночі…
– Соооонечко! – обличчя темної розпливлося в медовій усмішці. – Не завжди можна наказати своєму тілу замовкнути! А надто – коли відчуттів стільки, що воно просто не в змозі про них мовчати…
– Припини, – Тріна почервоніла ще сильніше. – І не називай мене “сонечком”, мені Дзена з його дурними жартами вистачає.
– Як скажеш, – Міра знизала плечима. – Але, зауваж, ти ж сама мені казала: “дивись, щоб потім пізно не було”...
– Та я ж мала на увазі ваші відносини взагалі, а не… це.
– “Це”, – єхидно всміхаючись, промовила ельфійка, немов смакуючи оте слово. – Уточнімо для ясності: коли ти говориш про ЦЕ… ти маєш на увазі саме ЦЕ чи щось інше?

– Ти дуже старався, промінчику… Але по-своєму. Всі ці затискання під стінкою – це мило, та не завжди комфортно. Наступного разу, – припіднявшись, нахилившись уперед та прогнувшись в талії, вона легенько стукнула його пальцем по носі, – я тобі покажу, як це роблять темні.
– А буде наступний раз? – хитро примружившись, запитав Кель.
– Ну не знаю, – ельфійка мрійливо потягнулась. – Може й буде… Може й ні… Все залежить від твоєї поведінки!
– Обіцяю бути хорошим хлопчиком, – криво всміхнувся Кель. – Чи… навпаки, треба бути поганим?

(зображення клікабельні)

Запрошую і вас розділити післясмак того... що відбулося в минулому розділі ;)

А кому цікаво, коли, як і з чого все починалось - перша частина осьде: