Я пишу, щоб оживляти мертвих..

Мене запитують: чому саме історичні романи?

Бо за кожною моєю героїнею — сотні реальних жінок, чиї імена не вписали в підручники. Аделіта де Сандоваль — командир партизанів, полонянка пірата — вона не вигадана з нічого. Вона складена з тих, кого час зробив тінями.

Я їх повертаю.

Кожна книга починається з питання, яке не дає спати. "Ла Скорпіона" — з одного: що відчуває жінка, яка бачить обличчя мертвого коханого на живій людині?

Далі — місяці досліджень. Архіви, мапи, записки мореплавців. Мій чоловік вже знає: якщо я дивлюся в одну точку під час вечері — я десь посеред Карибського моря))

Я не пишу про жертв. Навіть якщо героїня прокидається в кайданах у трюмі — вона одразу рахує ворогів і думає: оглядайся, думай, дій. Мені набридли жінки, що чекають порятунку. Хочу писати про тих, що рятують себе самі.

День письменника — привід сказати чесно: писати боляче. Сцену возз'єднання Аделіти з сином я переписувала тричі й тричі не могла закінчити без сліз. Це не сентиментальність. Це ціна роботи: щоб читач відчув — я мушу відчути першою.

Дякую, що даєте моїм мертвим ожити знову — у вашій уяві!

"Легше жити з ворогом, якого можна ненавидіти, ніж з людиною, яку починаєш розуміти." — Аделіта, «Ла Скорпіона»

P.S. намагалася максимально без спойлерів) Уявіть що б було, якби і вони були..

Посилання на книгу, усього 3 частини! (книга 1) для новеньких, і (книга 3) для просунутих в наших справах з Аделітою)