Чи варто?

  Я біжу крізь ці кляті дерева. Гілки врізаються в шкіру залишаючи червоні смуги на руках, ногах і навіть обличчі. Всюди куди дістають. Сухе листя хрустить під ногами видаючи моє місце знаходження. Десь за спиною чути гавкіт і жадібне виття гончих псів. Вони вже близько. Я не озираюся. Не дозволяю собі й на мить відволіктися від шляху. Одна єдина помилка може стати останньою. Я перестрибую через високе коріння старого дуба і тканина довбаних дешевих джинс рветься зачепившись за якийсь виступ. 

   —Чорт, чорт, чорт…–шепочу я захлинаючись повітрям в легенях коли доводиться різко зупинитися, і тремтячими руками віддерти від коріння застряглий там шмат тканини. 

   Якщо гончі знайдуть його, то тікай хоч на край землі, все одно винюхають. Я судомно пхаю шмат в карман куртки і вчувши гавкіт зовсім поряд різко рвуся вперед. Треба бігти. Далі, якомога далі звідси. Не можна попастися їм. Черговий стрибок видається невдалим. Гомілку пронизує гострий біль ніби мені всадили метрового цвяха прямо в п'яту. Нога підкошується і я падаю в калюжу бруду затискаючи руками рота аби не видати крику, який точно почують пси та їх бездушні господарі. Біль заливає очі темрявою з причудливими плямами жовто-червоних фарб – кольору гною який зараз рвався з мого шлунку.

   Я змушую себе проковтнути нудоту і розплющити очі. Навіть не дивлюся на поранення, не хочу. Ще більше розчарування мені не потрібне. Але знаю точно одне, бігти далі я не зможу. Не зараз. Я навіть не відчуваю кінцівки, тільки суцільний біль. Озираюся навколо в пошуках хоч чогось, що могло б зараз допомогти. І о святі, – це дорога. Довбане шосе всього в кількох метрах від мене. 

   За спиною хрустять гілки, одна з гончих прорізує нічну тишу своїм пронизливим виттям, інші підхоплюють її сигнал ніби з усіх сторін від мене. І тут я чую як виття змінюється виразним гарчанням. Роздається переможний свист.

   —Бляха.–видихаю я  падаючи на землю і починаю повзти до шосе навкарачки. 

   Вони натрапили на слід. Гонча впіймала мій запах. Вже байдуже, що там з ногою. Через гул крові у вухах я майже не відчуваю її. 

   —Це кінець, Еване.–глузливо викрикує один з переслідувачів, і я чітко впізнаю його голос.—Здавайся, феніксе, і ми подумаємо про те, щоб не калічити тебе занадто сильно перед тим як вбити.

   Він сміється й інші голоси вторять йому. Їх жорстокий сміх і собачий гвалт змушують ліс здригатися.

   —Ми не будемо нікого вбивати!

   Тіло пронизує морозом від знайомої байдужості. 

   —Ой, та годі тобі. Він же фенікс.

   Я не зупиняюся. Не можна попастися їм. Нізащо не можна. Будь що треба не дозволити їм вбити мене. Знову. Але й назад повертатися не можна. Я продовжую повзти намагаючись не видавати звуків, але листя постійно шелестить під моїм незграбним тілом, а гілки зрадницьки ламаються з гучним хрустом. Та лишилося зовсім трішки. Варто тільки вискочити на шосе і впіймати авто, як я буду вільний. Все лишиться позаду. Я вже відчуваю вологий запах асфальту після дощу. Скоро я буду в безпеці.

   Нарешті я тягнуся і долоня хапається вологої загорожі. Останній ривок. Тіло вибухає болем. З горла виривається крик. Гонча хапає мене за поранену ногу впиваючись гострими зубами в шкіру і роздираючи її до кісток. Біль захоплює свідомість. 

   —Час додому, феніксе.–захекано нависає надімною фігура в оксамитовому жакеті кольору крові. 

   Мені ледь вдається розібрати слова крізь шум у вухах. Величезний чорний пес з палаючими жадобою очима тягне мене за ногу далі від дороги і я крізь сльози й хрип намагаюся вхопитися хоч за щось, але тіло не слухається. Біль паралізував кожен м'яз. Пальці лиш безсенсово борсаються в багнюці й листі, бруд залазить під нігті, налипає на одяг. Жодного бугорка за який можна втриматися, і не дати потворі забрати мене від такого близького спасіння. Я плачу. Або мені так тільки здається. Можливо це кров з розбитого чола стікає щоками. 

   —Не роби цього.–це прозвучало більше як попередження, хоча й мало б бути благанням. 

   —Ходи з нами добровільно, і мені не доведеться.–холодно відповідає один з вартових. 

   Жоден схлип не злітає з моїх губ. Я хитаю головою ковтаючи біль. Занадто. Це все занадто. 

   —Котися в пекло!

   Я почув власний голос запізно, щоб встигнути зупинитися. Щось гостре промайнуло в пустих очах вартового.

   —Що ж. Як побажаєш.–відповідає він і останнє, що я бачу перед тим як свідомість гасне це блиск гострого леза в світлі повного місяця. 

   —Ні, ні, ні, будь ласка.–молю я у відчаї.

   Біль прорізає груди наскрізь. А тоді моє тіло охоплює чортове святе полум'я, що спалює всі мої нутрощі до тла і все навколо гасне. 

Кілька тижнів тому.

   —Цього разу ми затримаємося тут на довше? Чи знову зірвемося щойно ти відчуєш щось підозріле? 

   Я плюхнувся на м’якеньке мотельне ліжко вдихаючи аромат свіжої білизни. Мружусь від яскравого вечірнього сонця, що м'яко пробирається між штор і падає на моє обличчя змушуючи задоволено всміхатися. 

   —Я обіцяла твоїм батькам, що ти будеш в безпеці. 

Гела знову порпається із старою мікрохвильовкою не розуміючи чому та знову відмовляється гріти її дешевий хот-дог із заправки неподалік. 

   —Чорт! Та що з тобою не так!–вона злісно гепає розвалюху долонею, а коли і це не змушує її працювати, плює і вирішує заварити собі кави з пакетику 3 в одному. 

   —Не розумію!–кажу я.—Чому просто не всиновити мене, якщо так хвилюєшся про мою безпеку. 

   Тітка втомлено зітхає впиваючись в мене пронизливим поглядом карих очей, але не таких яскравих як мої. В її помережиному зморшками обличчі читається явна втома. Я вже порядно дістав її цими розмовами. Але ж ніяк не міг збагнути нащо все так ускладнювати і майже щомісяця міняти місце перебування.

   —Ми вже купу разів говорили про це.–починає вона обережно але твердо і я відводжу погляд, намагаючись приховати образу, що клекотіла десь в глибині.—Ми не можемо дозволити владі дізнатися про тебе. Не через відсутність моїх батьківських прав.

   —А через мене.–перебиваю я не в змозі знову слухати одне й те ж.—Через те – ким я є.

   Гела підтискає губи і її густі кошлаті брови хмуряться утворюючи дві тонкі зморшки. Насправді, їй не було ще й сорока, але постійне життя в перебіжках, іноді з відсутністю базового комфорту, як от теплої ковдри вночі чи свіжої води в крані, змушували її виглядати на десять років старше. Нас обох втомлювало таке життя. Але найгірше було те, що я чудово розумів – вона мала рацію. Через мене ми ніколи не зможемо жити спокійно. 

   —Еване...–почала вона тим самим голосом, який збирався втішати мене, говорити, що я не винен, що зі мною все гаразд. Але я знаю, що це не правда. 

   —Не треба.–зупиняю я її відвертаючись спиною і втуплюючи погляд у вкриту цвіллю стіну.—Все гаразд.

   Я чую як вона важко втягує повітря збираючись сказати щось ще, але передумує.

   —Все буде добре, Еване. Ми впораємося. 

   Я знаю, що це брехня. Минув рік від смерті мами з татом, і жодного дня ще не було все добре. Але я не кажу їй цього. Лиш мовчки киваю, сподіваючись, що вона зрозуміє натяк. Не хочу більше говорити. 

Зараз.

   Я мружусь від занадто яскравого світла, що б'є мені в очі щойно я намагаюся їх розплющити. Мене нудить. Так сильно ніби кишки хочуть вибратися назовню через моє горло. Жовто-червона маса виливається з мене з жахливими звуками на дерев'яну підлогу заляпуючи її огидними барвами. Голова розколюється. 

   Перші кілька хвилин не розумію де я і не можу пригадати що сталося. Кімната в якій я знаходжуся схожа на клітку. Грати на великих вікнах крізь які й пробиваються жовті сонячні промені. Брудного синього відтінку стіни без жодних візерунків чи картин. Поряд з ліжком тумбочка з тацею якоїсь їжі від запаху якої тільки нудило. Моя ліва нога прикута масивним ланцюгом до металевої ніжки ліжка. Щойно я опускаю на неї погляд як спогади вдаряють в мозок масивним молотом. 

   —Чорт.–шиплю я хапаючись за скроні і падаю назад на подушку ховаючи в ній обличчя. Ніби це хоч якось могло допомогти мені не пригадувати власної нещодавньої смерті. Знову. 

   Гавкіт псів, запах дощу, металевий смак на язиці, жар. Все навалюється на мене одночасно змушуючи мозок буквально лускатись від перевантаження. 

   —Дихай.–наказую я собі судомно втягуючи носом затхле повітря кімнати.

   Повільно видихаю намагаючись концентруватися на легенях. На тут і зараз. Цього разу гірше ніж попереднього. Нудота не відпускає. Але я зайшов далі ніж минулого разу. Я майже зміг втекти. Порятунок був так близько. Я відчував його на дотик. І від цього тільки нестерпніше. 

   Замок у дверях знайомо клацнув. 

   —Вже прокинувся, милий? 

   Всередину увійшла жінка середнього віку із сивим пучком волосся на потилиці і квадратними товстими окулярами на переніссі. В руках у неї був той самий журнал записів, що і завжди.