Знижка на "Солодку заборону" та спойлер

– Це ненормально! – вскочила Аріна. – Друзі не надсилають одне одному такі фотки й не (...), перебуваючи в сусідніх кімнатах. Боже, який сором.

Проте Мирона ця ситуація зовсім не бентежила. Він усміхнувся, рефлекторно розблокував телефон, але нічого не робив, просто поклав його на стіл.

– Ти ж не сама цим займалася, – прокоментував він.

– Давай видалимо переписку? – попросила Аріна. – Так можна зробити вигляд, ніби нічого не було.

– Ні, – усміхнувся Мирон. – Таке я хочу пам'ятати.

Він потягнувся до чашки, а Аріна різко схопила його телефон. Якщо зараз швидко втекти, то в кілька кліків можна видалити переписку, і все, жодних доказів їхніх гріхів не буде. Але Мирон одразу ж схопив її за руку і притиснув до холодильника.

– Ти цього не зробиш, – прошепотів він.

– Так треба, – шумно видихнула вона. – Раптом Альбіна випадково побачить? Це ж моя справжня сторінка.

Аріна опустила руку з телефоном, намагаючись випадково не заблокувати його. Знову Мирон був так близько. Вони стояли впритул, він притискався до неї, але вже й думати перестав про телефон. Аріна чула його дихання на обличчі, його ніс торкнувся її чола. Варто було лише трохи підняти голову, щоб могло статися щось непоправне.

Вона відчувала, як німіють кінцівки від хвилювання, у роті пересохло, а мозок відмовлявся думати. Мирон терся обличчям об її, вона відчувала його губи на чолі, й він продовжував це робити – тепер вони були на скроні. Аріна застигла, не в змозі поворухнутися, і боялася собі зізнатися, що їй це подобається, чорт забирай. Вона хотіла нарешті підняти на нього очі, побачити, що він відчуває – за його поглядом було б зрозуміло все. Але вона не наважувалася.

– Зводиш мене з розуму, – прошепотів він.

Здавалося, ще трохи, і Мирон знайде її губи, бо він був усе ближче й ближче. Аріна не могла опиратися – чекала цього не менше, але боялася показати.

PB7CuCFz

Книга тут

Ну і запрошую на “Нестримну втечу”.

– Я не зобов'язаний цього робити, Алісо, – голос Роми звучав усе тихіше.

– Але робиш. Бо тобі не байдужа моя доля.

– Мені тебе шкода, – сказав він, дивлячись мені в очі.

Я повільно похитала головою, підходячи ще ближче.

– Не те слово. Зовсім не те.

Наші обличчя опинилися зовсім поруч. Він завмер, затамувавши подих, ніби даючи мені шанс відступити. Але я не збиралася. Вчепилася пальцями у комір його футболки та поцілувала.

Рома застиг. На секунду він перехопив мої зап'ястя, намагаючись відсторонитися.

– Ти чого? – видихнув мій охоронець мені в губи.

– А ти чого? Невже зовсім «ні»?

Я бачила, як на його щелепі заходили жовна. Він боровся із собою, з пристойністю. А коли я знову притиснулася до нього, контроль рухнув. Рома обхопив мою потилицю і притягнув до себе, відповідаючи на поцілунок із такою жадібністю, що в мене підкосилися ноги...

Приватні лекції (ще не активовано) 

Pp3WPHpR

Мій телеграм