Про оповідачів.

У 388 р. до Р. Х. Платон переконував старшин міста вислати з Атен усіх поетів і оповідачів. Він стверджував, що вони є загрозою для суспільства. Письменники висловлюють ідеї, але роблять це не у відкритій і раціональній формі, властивій філософам. Вони ховають їх всередині чарівної емоційності мистецтва. Проте, відчута ідея, як стверджував Платон, залишається ідеєю. Будь-яка захоплива оповідь передає нам заряджену ідею і змушує в неї повірити. Насправді, переконувальна сила оповіді настільки могутня, що ми можемо повірити в те, що відбувається, навіть якщо вважатимемо це відразливим з точки зору моралі. Платон наполягав на тому, що оповідачі є небезпечними людьми. І мав рацію...

Авторитетні особистості, як Платон, бояться загрози, яка надходить не від ідей, а від емоцій. Ті, хто при владі, не хочуть, щоб ми відчували емоції. Думку можна контролювати та маніпулювати нею, а емоції свавільні й непередбачувані. Митці лякають правителів тим, що викривають брехню і пробуджують у людях бажання змін. Саме тому, коли до влади приходять тирани, багнети їхніх розстрільних загонів ціляться у серце письменника....
Нарешті, якщо говорити про силу впливу оповідей, потрібно розглянути питання соціальної відповідальності митця. Я вважаю, що ми не відповідаємо за лікування соціальних недуг, відродження віри в людство, за наснагу суспільства і навіть не мусимо розкривати свою внутрішню суть. У нас є лише один обов’язок: говорити правду.... Однак перш ніж ви зробите наступний крок, поставте собі запитання: Чи це є правдою? Чи вірю я в сенс своєї оповіді? Якщо відповідь “ні,” відкладіть те, що написали, і почніть спочатку. Якщо “так,” зробіть усе можливе, щоб вашу роботу побачив світ. У своєму приватному житті митець може брехати іншим і навіть самому собі, але творячи, він говорить правду; а в світі, повному брехні і брехунів, чесний твір мистецтва завжди є актом соціальної відповідальності.

 Роберт Маккі. Оповідь.