Моє перше знайомство з Жан-Полем Бельмондо відбулося у… київському кінотеатрі Жовтень.
Тоді мені й на думку не спадало, що одного дня я писатиму про нього книгу.
Ми були звичайними куренівськими хлопчаками й бігали до «Жовтня» так, ніби там щоразу починалося нове життя. Навколо цього кінотеатру вирували справжні пристрасті: тут призначали перші побачення, тут ревниво поглядали одне на одного компанії з Куренівки та Подолу, тут інколи спалахували хлоп’ячі сутички — короткі, гарячі, але швидкоплинні, як літній дощ.
То був щасливий час, коли кіно не потребувало гучних та яскравих афіш  — достатньо було людського гомону й передчуття дива. А довжелезна черга до кас була найкращою рекламою.
Приблизно 1977-го року на екрані з’явився фільм із майже казковою для нашого вуха назвою в той час — «Чудовий» (фр «Le Magnifique» - примітка автора), з могутнім Жан-Полем Бельмондо та чарівною Жаклін Біссет у  головних ролях.
Радянська держава тоді суворо стерегла мораль. Достатньо було легкого натяку — оголеного жіночого плеча, повільного погляду, надто сміливої сукні з, боронь боже, глибоким декольте — й фільм отримував позначку «Дітям до 16 років». Заборонений плід, як відомо, солодший.
Ми, тринадцяти- й чотирнадцятирічні, вже почули від старших хлопців короткий, але вирішальний вердикт: «Кльовий фільм». Й нам цього було досить.
Готувалися до походу, як до таємної операції. Вдягалися «по-дорослому»: кепки насували мало не на очі, коміри курток піднімали вище — ніби ті коміри могли приховати наші худорляві шиї й зрадницьки юні обличчя. Хтось проходив. Декого завертали біля кас. Інших зупиняли вже на вході.
— Тітонько, ну пустіть, будь ласка… — благально шепотів хтось із «спійманих на гарячому».
Я вже не пам’ятаю як, але мені пощастило. І коли світло в залі гасло, а екран оживав, я із друзями забували про все. Й саме так – з такими «труднощами» того часу, я вперше побачив Бельмондо.

Книга має фото, які, нажаль, не можна публікувати в Букнет - немає технічої можливості 

https://www.facebook.com/share/p/1Dgqik6G8Q/?mibextid=wwXIfr