Нова історія! Новий початок..

Палермо. Місто, де честь коштує більше, ніж кров, а зрада — це вирок без апеляції.

Алессандра Торрізі — не та жінка, якій плачуть у плече. Вона донна. Єдина спадкоємиця найстарішого клану Сицилії, що тримає в холодних руках нитки влади, яку не просила, але прийняла — бо більше нікому було. Вона не вірить у кохання. Вона вірить у силу, лояльність і контроль.

Даміано Греко — чоловік, якого вона не мала зустрічати. Темний, небезпечний, з очима, що знають забагато. Він з'являється у її житті непомітно, як тінь. І так само непомітно стає єдиною людиною, якій вона дозволяє побачити себе без зброї.

Але в їхньому світі нема місця для слабкості. А кохання — це найнебезпечніша слабкість із усіх.

Коли правда спливає на поверхню, вона розбиває все: довіру, тендітний мир між ними, і межу, за якою більше немає шляху назад. Тепер Алессандра мусить вибрати — між владою та чоловіком, якого ненавидить за те, що він змусив її відчувати. А Даміано мусить вибрати між обов'язком і жінкою, заради якої він готовий зруйнувати власне життя.

Це не казка про красуню і чудовисько. Це — про двох чудовиськ, що вчаться бути людьми один для одного.

Уривок:

Ми стоїмо біля її машини. Дощ перестав, але повітря все ще вологе, пахне озоном та морем. Вуличний ліхтар над нами мигає, кидаючи наші тіні на мокрий асфальт.

— Мені треба йти, — каже вона, але не рухається.

— Знаю, — кажу я, але теж не відступаю.

Ми стоїмо занадто близько. Я відчуваю тепло її тіла, бачу, як піднімаються та опускаються її груди з кожним вдихом. Світло падає на її обличчя під кутом, що робить її схожою на картину — всі тіні та контури, світло та темрява.

Вона піднімає руку і торкається моєї щоки. Пальці холодні від нічного повітря, але дотик обпікає. Я заплющую на секунду очі, дозволяючи собі відчути це, запам'ятати.

Коли відкриваю, вона дивиться на мене з виразом, який я не можу розшифрувати.

— Ми забагато говоримо, — шепоче вона, але її рука все ще на моїй щоці.

— Знаю, — шепочу я у відповідь і нахиляюся вперед.

Відстань між нами тане. Дюйм, півдюйма. Я бачу кожну деталь її обличчя — маленькі іскорки в карих очах, ледь помітні веснянки на носі, які переважно губляться під макіяжем, але зараз ніяк не приховані. Відчуваю її дихання на своїх губах — тепле, з відтінком віскі.

Аж раптом вона різко відступає, і холодне повітря заливає простір між нами.

— Це поганий вибір для нас обох, Даміано, — каже вона, і я чую тремтіння у її голосі.

Я дивлюся на неї — на зведені плечі, на стиснуті губи, на руки, що знову перетворилися на зброю — і думаю: вона бреше. Не мені. Собі.

— Може й поганий, — кажу тихо. — Але ти і далі тут стоїш.

Вона мовчить. Секунда. Дві.

Потім сідає в машину й їде.

А я стою в темряві, відчуваю на щоці слід від її холодних пальців і знаю одне: ця жінка мене знищить. І я дозволю їй це зробити.

Перший розділ вже сьогодні!

Оновлення ЩОДНЯ о 22.00 ⏰